Завантажити

кохтинці і з великим червоним бантом на голівці.

ALL: — Вот тебе цветок!
ДМИТРО: — Та це ж дитина!
ALL (розглядає дівчинку): — Не, нормально! А я думал, что это такое красное на клумбе ко мне улыбается?
ДМИТРО (сміється): — Схожа на Джульєтту Шпоньку. Одвези її назад!

ALL розвертається, щоб їхати назад, аж тут з протилежної куліси вилітають Ф1 і КОНЧЄННИЙ з оберемками штучних червоних квітів у руках.

КОНЧЄННИЙ: — Ты ба, у него уже и дети завелись!
ALL: — Это не его дети, это моя ошибка.

Їде, сміючись, із дівчинкою на руках геть. З-за куліси вискакує міліціонер, який сюрчить у свисток і женеться за ALLом із дівчинкою, схожою на Джульєтту Шпоньку, яка теж сміється і солопить міліціонеру язика.

Ф1: — Дети часто бывают ошибкой молодости!.. Чупа-Чупс, мне Зверь сказал, что тебе позарез нужно много цветов! У меня их полно, я их делаю вместе с мамой и потом продаю оптом... А тебе дам и так! Ты же мой друг!
ДМИТРО: — Дякую, але... Мені треба живих квітів.
Ф1: — Живые — они на грядке... А срезаннные больше годяться для... сам знаешь... Бери мои, хоть тысячу!
ДМИТРО: — Штучні квіти бояться дощу!
Ф1: — И не боятся ветра!.. И их никогда не бывает жаль!.. Они не плачут, когда их режут!
ДМИТРО: — І не пахнуть, як пахне кохання!
КОНЧЄННИЙ: — То смерть, то любовь — плюнь и забудь!
Ф1: — Дима всё ёще принадлежит вечности, потому что верит в любовь. (Біжучи поруч, починає кидати під ноги ДМИТРОВІ штучні квіти.)
ДМИТРО: — Так, я вірю.
Ф1: — Он страдает от абсурда жизни и оттого много думает.
ДМИТРО: — Ні, Чекушко, я навчився думати лишень завдяки любові. Та й абсурду якраз найбільше у відсутності абсурду...

Знову з’являється ALL уже без дівчинки. Він вмикає свій плеєр на повну потужність і лунає соло на перкусійних інструментах. Біг стає впорядкованим, ритмічним.

ДМИТРО: — Важко схоронити своє єство від людей. Його легше приховати від самого себе.
ALL: — Такой ответ, Чупа-Чупс, нам нужно хорошо перетереть.
ДМИТРО: — А ви дослухайтесь до свого серця. Найпотаємніші почуття можна почути поміж двома ударами серця. І якщо воно любить — павза перетворюється на вічність!

ALL натискає на кнопку плейера і дріб перкусії раптом уривається на якійсь дуже високій ноті. Усі дійові персонажі враз спиняються і застигають у павзі у позах незакінченого стрімкого руху. Продовжує бігти тільки один ДМИТРО. Дуже тихо, ніби високо у небі, чути удари його серця. Гасне світло. Удари серця у темряві раптом різко припиняються і западає повна тиша...

Ява друга.

У темряві чути кроки двох людей, що скрадаються. У помешканні ШИРОКОПЕР спалахує маленький екранчик мобільного телефона. У його відсвітах ледь-ледь можна розрізнити ГРІШУ і ДЯДЮ ВАНЮ.

ГРІША (шепоче): — Безмильська не бреше — вчителька в городє... І ти єйо пріпугні... І єслі нада — в голову дай, но чуть-чуть...
ДЯДЯ ВАНЯ (так само шепоче): — Цуть-цуть — это как?
ГРІША: — Штоб Дімку моєво забила…
ДЯДЯ ВАНЯ: — Навьсегда?
ГРІША: — Нєт, до конца нєдєлі.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Не понял...
ГРІША: — Канєшно, навсєгда!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Навьсегда — это мокрое дело полуцаецьса! А я на мокрое не пойду!
ГРІША: — Я щас тєбє покажу мокроє, і ти всьо поймьош.

У темряві чути якесь вовтузіння, різкий рух і гуркіт падіння людського тіла.

ГРІША: — Понял?

ДЯДЯ ВАНЯ стогне.

ГРІША: — Понял, спрашую?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Не помню.
ГРІША: — Крєтін ти, дядя Ваня!.. Отвернись! Моі дєньги твоіх зіньок нє люблять...
ДЯДЯ ВАНЯ: — Да тут и так ницего не видно...
ГРІША: — А я тєбє гаварю — отвєрнісь! Потому шо іщо раз прідьотся прійом показивать!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Харасьо... Харасьо...

Чути шурхіт, потім знову якийсь глухий удар і на цей раз притлумлений стогін ГРІШИ.

ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьто слуцилось?..
ГРІША: — Іди сюди... Потягни двері до себе. Мені дверима руку прищемило!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Эту?
ГРІША: — Ні, дурак!.. Ту, шо рядом!..
ДЯДЯ ВАНЯ: — Рядом унитазь...
ГРІША (стогне): — Ти куди, дурко?, заліз?.. Ти ж у другу комнату заліз... Ти ж у туалєті!..
ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьаньтехника тянет на месьто оправления...
ГРІША: — Я же просіл токо отвєрнуться!.. Іді на мой голос!.. І тіхо! Штоб Діану і Дімку нє разбудіть... Ми єго послє екзамєнов на уліцу нє отпускаєм… Ідьош?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Посёл…Узе посёл…

Раптом запалюється світло. Біля відкритих дверей до спальні, упершись у них кулаками, стоїть ДІАНА. Вона німо плаче, уткнувши лоба в одвірок. ГРІША навколішках вовтузиться біля своєї руки, яку дверима спальні затисла ДІАНА. З торця дверей стирчить планка, якою, вочевидячки, була прикрита ніша, куди ховались гроші. ГРІША вільною рукою намагається вставити ту планку у нішу і квапливо роззирається наусібіч. ДЯДЯ ВАНЯ, заскочений увімкненим світлом і добре вже налиганий, застигає з піднятою ногою посеред кімнати. Німа сцена.

ДЯДЯ ВАНЯ: — А теперь сьмеяться мозьна?
ГРІША (ДІАНІ): — Діано... я ж хотів двері по... під... при...
ДІАНА (скрикує і голосно ридає): — Зачєм?!.. Єслі Дімка вже втік до цєї лярви?!

ДІАНА у істериці лупить руками у двері. ГРІША, рука якого досі притиснута

читати