Завантажити

тобі те, що у мене є найдорожче...
ДМИТРО: — Що ви маєте на увазі?
ОТАК: — Я веду мову про Лялю.
ДМИТРО: — Ви, либонь, шкилите з мене? Це не робить честі вам, бо ви старший, а значить мусите бути мудрійший.
ОТАК: — Хм!.. Тепер моя черга спитати, що це все значить?
ДМИТРО: — Що саме?
ОТАК: — Що значить “шкилите”?
ДМИТРО: — Берете на глум!
ОТАК: — Ні. Я говорю вдумливо і серйозно.
ДМИТРО: — Я вам не вірю, пане Отак.
ОТАК: — Чому?.. Ми з Лялею давно розійшлись, хоча я її люблю і вона для мене більша, аніж просто дружина...
ДМИТРО: — І через цю прикрість ви не живете разом?
ОТАК: — Таке не сила уявити, але... Розумієш, важко жити із жінкою, яка у всьому виявляється права... Та й чоловікові інколи треба ж подуріти... Ну, от... Отак...
ДМИТРО: — Он як?.. То ви майстер дуріти?
ОТАК: — Я майстер з екстремальних ситуацій... Тричі замерзав — під водою, на льодовику і у промисловому холодильнику, двічі провалювався у розколину — під час землетрусу і на дні печерної річки. Я горів у копиці сіна і спав з левом у клітці... Врешті... Врешті не об тім річ?.. Ляля для мене — друга мама. Хоч я і старший за неї. А пощо чоловікові дві мами, га?.. А втім, чого це я перед тобою про це розводжусь! Ти ж іще шмаркач зовсім!
ДМИТРО: — Отак ви скінчили свою вірчо-дарчу промову, майстре екстремальності! А мені не потрібні ваші дарунки, знаєте ви про це?!
ОТАК: — Ти хочеш сказати, що прийшов битися за Лялю?
ДМИТРО: — Заради неї я здатний на все! Бо я щомиті віднаходжу у її образі щось красиве і величне, як у якійсь чудовій картині, як у чистій воді, як у високому небі і не можу на неї намилуватись досхочу! Я з’єднаний із нею, хоч усі забороняють і перешкоджають нашому єднанню!

ОТАК, не звертаючи уваги на палкі слова ДМИТРА, заходжується щось шукати у кімнаті, зазирає у всі кутки, навіть пробує відчинити скриню.

ОТАК: — Ти мені набрид. Ти тут часом не бачив кішок?
ДМИТРО: — До вашої візити у цій хаті не було жодної тварини.
ОТАК: — Я шукаю своє альпіністське спорядження... І якщо це тебе дратує, то я можу тебе вбити...
ДМИТРО: — Я готовий.

ДМИТРО настовбурчується, починає плигати, як боксер, ховаючи за кулаками голову і готуючись до нападу суперника. Він навіть спробував ударити, та ОТАК легко ухилився.

ОТАК (сміючись): — Урепіжити в диню... Дуже проста для тебе смерть. Я тобі пропоную романтичніше сконання.
ДМИТРО: — Я готовий. Я здатен на все!

ОТАК ловить кулак ДМИТРА і міцно стискає його, аж хлопець кривиться від болю.

ОТАК: — Ось відчинене вікно. І ось підвіконня. Треба з розгону заплигнути на підвіконня і, не хапаючись за шибку чи стіну руками, завмерти на ньому, як вкопаний. Інакше... у нашому конкретному випадку — політ з восьмого поверху триватиме меньше трьох секунд. Згоден?
ДМИТРО: — Так. І я плигатиму першим.
ОТАК: — Хто перший — нам підкаже доля. (Витягає монету, підкидає її угору і ловить у ДМИТРА над вухом.) Чіт чи нечіт?
ДМИТРО: — Чіт.
ОТАК (розтуляючи долоню): — Таки чіт. Отже, я перший.

ОТАК відходить у дальній кут кімнати, розганяється, плигає і застигає, як кілок, просто на підвіконні, присідаючи якомога нижче і загрозливо нависаючи тулубом над стрімкою восьмиповерховою висотою.

ДМИТРО: — Я другий... Злазьте мерщій!

ОТАК зістрибує з підвіконня. ДМИТРО відходить у дальній кут кімнати. Нервово тре руки, розстібає комір сорочки, тупцює на місці, витирає з чола піт.

ОТАК: — Я не буду тебе підганяти, але дивись, щоб до ранку плигнув! Ха, шмаркач!

ОТАК усміхається. ДМИТРО не витримує того насміху, розганяється і плигає на підвіконня. Заплигнувши, він намагається вклякнути, затриматись, але його тіло за невмолимою інерцією тягне вперед. ДМИТРО ледве втримує рівновагу, здається мить — і він полетить униз. ОТАК спокійно спостерігає за цим балансуванням і у найкритичніший момент виходить у іншу кімнату. ДМИТРО завдяки неймовірним зусиллям, не хапаючись за раму чи стіну, утримується таки на підвіконні.

ДМИТРО (відсапуючись, не обертаючись, усе ще, боячись поворухнутись): — А казали, що смерть моя буде романтичною.

Після тривалої павзи ДМИТРО озирається і нікого не бачить у себе за спиною. У цю мить вертається ОТАК із двома відкоркованими пляшками пива.

ОТАК: — Я, здається, нічого цікавого не пропустив?

Простягає ДМИТРОВІ пляшку пива. ДМИТРО довго вагається, потім сплигує з підвіконня, підходить до ОТАКА і бере пляшку.

ДМИТРО: — Ні...

Іде знову до вікна і сідає на підвіконня, звішуючи ноги у бік вулиці. П’є пиво. ОТАК так само підходить до вікна.

ДМИТРО: — Де Ляля?
ОТАК: — Вона приїде останньою електричкою.

ОТАК і собі сідає на вікно і звішує ноги у бік вулиці. Мовчки п’ють пиво деякий час.

ОТАК: — Вона, вочевидячки, любить тебе... І з цим вже нічого не можна подіяти... Ти мене випередив.
ДМИТРО: — Хіба?
ОТАК: — Квіти на восьмий поверх по линві збирався підняти я.

Гасне світло. І спалахує на тролейбусній зупинці. ДЯДЯ ВАНЯ лежить біля неї догоричерева і стогне. Його голова на брівці тротуару. До зупинки “під’їжджає” тролейбус, з якого

читати