Завантажити

брутальних, базарних і малопристойних людей... Але... Але я не бачив тоді інших... Не таких як ви.
ГРІША: — А зараз побачив?
ДМИТРО: — Так. І я вас прошу. Усіх. Припиніть промовляти свої лихі слова про цю чисту і прекрасну, красиву людину.
ГРІША: — Про цю шльондру укра?інського разливу?
ДМИТРО: — Вона не шльондра. Вона вчителька української мови і літератури. І шльондрою зробили її ви.
ГРІША і ДІАНА (одночасно): — Ми?!
ДМИТРО: — Ви. І ця безлична і похмура істота, що ховається за вашими спинами і живе підступом і шахрайством. (Вказує на БЕЗМИЛЬСЬКУ.)
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Я женщіна салідна і дітя войни! І я попрошу так на мене не виражаться!
ДІАНА: — Діма, схаменись! Ми ж тебе ростили! Ми ж тіки хароше тобі желаєм!
ДМИТРО: — Мені байдуже, що ви зараз кажете. І що ви про мене думаєте. Бо я йду від вас геть.
ДІАНА (схлипує): — Геть, від нас?.. Си?начка, не йди! Шо ж ми тобі поганого зробили?
ГРІША: — Та шо ти слухаєш цього молокососа?! То він тіки грозить. А саме воно внівощо!
ДМИТРО: — Даремно ви, батьку, мене так називаєте, бо ж самі не казна-що...

ДМИТРО спокійно підходить до ГРІШІ і довго дивиться йому у вічі.

ДМИТРО: — Ви прожили зі мною сімнадцять років і не знаєте мене. А вона пробула зі мною тиждень і знає про мене все. І я піду до неї, вона мене розуміє. І ви непотрібні мені. А у вісімнадцять років я перероблю свій паспорт і поміняю прізвище Широкопера на прізвище Груша.
ДІАНА: — Як це так, Дімочка? Вона ж старша за тебе на добрих десять год!
ГРІША: — Обіцянка — цяцянка, а цяця й досі в кишені!
БЕЗМИЛЬСЬКА: — Хе-хе!.. Налякали дурака розумом, а їжака гузном!
ДМИТРО: — Даремно ви мені не вірите!

ДМИТРО несподівано замахується щосили, ніби хоче вдарити батька. ГРІША аж сіпається від того замаху. Але ДМИТРО його не б’є. Він різким рухом зриває з батька рушника. І в цю мить гасне світло. Чути відкривання дверей, падіння предметів і галас ШИРОКОПЕР.

Голос ДМИТРА у темряві: — А тепер спробуйте мене впіймати!
Голос ДІАНИ у темряві: — Си?начка, вернись!
Голос ГРІШІ у темряві: — Чия це волохата лапа?
Голос БЕЗМИЛЬСЬКОЇ у темряві: — Це все, шо у мене осталось од дяді Вані!
Голос ДІАНИ у темряві: — Дімочка, вернись! І не гайсай у темряві! Я ж твоя мати!
Голос ДМИТРА здалеку: — Прощавай, мамо!.. Моя доро?га й уночі не спить!

Ява третя.

Світло спалахує у майже аскетичному помешканні ЛЯЛІ ГРУШІ. Під стіною ліжко схоже на дерев’яний щит, укритий вівняним різнокольоровим коцом. На стінах полиці з книгами, кілька фотографій родичів і репродукцій відомих картин. Сухі квіти у горщиках на вікні. Прялка і рубель у кутку. Скриня, вочевидячки, розмальована самою ЛЯЛЕЮ побіля стола, зробленого сільським майстром. Замість жирандолі шматок цупкого білого паперу з покрученими широкими берегами. Коли лунає дзвінок у двері, ГРУША сидить на скрині і щось пише у великому зошиті. Зачувши дзвоник, повільно ховає зошит у скриню і так само повільно йде відчиняти двері. Заходить ДМИТРО.

ДМИТРО: — Можна?
ГРУША: — Краще сказати — дозволь увійти... Чому ти не вітаєшся?
ДМИТРО: — А чого ти пішла, не прощаючись, і більше не приходиш?
ГРУША: — Ти ж усе знаєш.
ДМИТРО: — Так, вони мені все розповіли... Ти тільки не сердся. Це не мої батьки винні. Це Безмильська усе придумала.

ГРУША іде до скрині, відчиняє її і витягає звідти гроші.

ГРУША: — А мені байдуже хто. Віддай їм ці гроші. Це все, що я одержала від Безмильської за вірну службу.

ДМИТРО грошей не бере.

ДМИТРО: — Не кажи так. Бо й мені соромно... Я спочатку поводив себе, як дурень...
ГРУША: — Я не ремствую й не дорікаю тобі. Я розумію... Візьми ці гроші.
ДМИТРО: — Не можу.
ГРУША: — Чому?.. Віддай їх мамі.
ДМИТРО: — Не можу віддати... Я пішов із сім’ї.
ГРУША: — І далеко пішов?
ДМИТРО: — До тебе.
ГРУША (сміється): — Овва! Оце так пригода!
ДМИТРО: — А чого-чого ти смішки з мене строїш?
ГРУША: — Бо далеко пішов.
ДМИТРО: — Лялю, я не жартую... Я не можу без тебе... Без краплинки блаватного неба... у твоєму оці...
ГРУША: — Ти славно говориш, Дмитре. У тебе є стиль... А в мене є чоловік...
ДМИТРО: — Який чоловік?
ГРУША: — Старший за тебе.
ДМИТРО (хнюпиться): — То це його прізвище “Груша”?.. А я вже думав... я...
ГРУША: — Що ти думав, Дмитре... я не знаю... А прізвище Груша моє від батька. І чоловік мій давно зі мною не живе... І я не знаю, де він взагалі живе... Тому... (Замовкає.)
ДМИТРО (оживає): — Тому я тобі потрібен, так?..
ГРУША: — Не кажи дурниць. Я старша за тебе на десять років, це по-перше. А по-друге, я не можу мати справу із невігласом. Ти мусиш вивчитись і стати на ноги, оттоді...
ДМИТРО: — Ми поберемося?
ГРУША (сміється): — Дай спершу розлучитись із чоловіком. Я вже двічі подаю на суд, а його знайти неможливо...
ДМИТРО: — Мені така розмова вже подобається!
ГРУША: — А мені — ні. Завтра ж вступні іспити. І ти мусиш їх скласти на “відмінно”. Інакше втратиш усі шанси у моїх очах.
ДМИТРО: — Я складу іспит, обіцяю!
ГРУША: — От як складеш іспит, тоді й поговоримо про все решта...
ДМИТРО (раптом вагаючись): — А

читати