Завантажити

Папанову машину? – і він сковтнув глевку грудку чогось пекучого і скоржавілого. Воно пойнялось надхою і скотилося жаром у кишковик.
- Спершу скажи ти – хто така та Стелла?
- Стелла… Це моя давня знайома по університету.
- У тебе був з нею роман?
- Ну… якщо так його можна назвати… Але недовго… Кіро, у студентські роки… Її знає твій батько. І думаю, краще знає, ніж я. Він чув мою з нею розмову?
- Що, у нього з нею теж був роман?
- Ні. Ні… Просто був її консультантом… давно… Скажи все ж таки – він чув мою із нею розмову?
- Ні. Не чув. Ти пішов із мобільним говорити із нею чомусь до туалету.
- Ти так кажеш, наче ходила за мною назирці.
Дружина мовчала, копилила губки і дивилася на місяць із хмаркою.
- Кіро, - знову звернувся знервований Валух.
- Що?
- Ну добре. Облишмо дурну тему. Ти скажи, я все ж таки сильно розбив авто тестя?
- Враховуючи, що це Бентлі, то сильно…
- О господи! Який я телепень! Чому я напився?!.. Це все ти! Це тому, що я жив, живу…!
- …І будеш жити на мої гроші!.. Ну, ти і це вже казав… мені… А ще Папану і всім присутнім на вчорашньому банкеті! – Кіра чомусь говорила це з якоюсь садистичною усмішкою, більше схожу на пересолоджений кизиловий сироп до м’яса, так, ніби помщалася за щось своєму чоловікові.
Підкоряючись безумному шалові, Валух плигнув на ліжко, схопив дружину за лікті і підняв її одним смиком з постелі. Але коли вона опинилася перед ним у нічній сорочці, мережаній ніжними фіалковими візерунками вишуканих валанс’єнів, і з розсипаними по плечах, цинамоновими від відсвітів місяця, пишними пахнющими свіжим сіном косами, він чомусь застиг, ніби не знав, що робити далі. Кіра до таких жестів, видно, була призвичаєна, бо стояла нишком і тріпотала усім станом, опустивши голову.
- Вибач, - похопився відповісти Інокентій і, стогнучи від безпорадності, стиснув долонями свою голову, як горіх, що ось-ось лусне. Тільки тоді він помітив, що простирадло знову злетіло з нього, і що він стоїть голий-голісінький перед своєю переполошеною і завжди жадібною до ласки жінкою.
- Може, ти це і Стеллі вже сказав?
- Що?
- Що жив і будеш жити на мої гроші.
- Я не пам’ятаю. Я з нею оце вчора вдруге поговорив за останні 20-ть років…
- А перший раз коли ти з нею говорив за останні 20-ть років?
- Ну… позавчора.
- Позавчора ти ще був тверезий. І повинен усе пам’ятати? Невже ти мені зраджуєш, мій хороший?
- Сумніваються у подружжі ті, котрі зраджують першими!
- Ти знову мене ображаєш! А між іншим, коли б не я, то Папан давно б тебе… - і Кіра виразно провела ніжним пухкеньким пальчиком по Валуховій шиї.
- Я знаю, як він мене любить!
- Знову ти влаштовуєш скандал першим! Це навмисне! Для того, щоб не сказати мені – хто така та Стелла! – Кіра одвернулася від Інокентія і зашморгала носом.
- Гаразд… Я просив у неї взяти довідку про одного мого… клієнта. Він дуже старий, от. І мені важливо, ким він був до другої світової, бо до війни він мешкав у Росії… А-а…
- …А Стелла – генерал ФСБ.
- Ну ні.
- Тоді хто така та Стелла?! Ти скажеш чи ні?!
- Вона дружина… генерала ФСБ.
- Ти, Інокешо, мене у дурепу не ший! Ти мені усім винен! Чи ти забув?!
- Якраз це я пам’ятаю добре. А от що Стелла мені сказала учора – не пригадаю. Я нічого п’яний не говорив такого?
- Белькотів про якусь воду, що, ну… не ллється чи не п’ється... Якусь молов, як завжди, дурню, мій хороший…
- Про воду?.. А ще що?
- Розумного – нічого, Інокешо.
- Нічого… Нічого не пам’ятаю! Уявляєш?
- Згадаєш, як побачиш Папанове розбите Бентлі…- проказала зловтішно Кіри. – А Папан, коли всі виїжджали з підземного паркінгу, від твого поштовху, до речі, вдарив мерса Голови Держфонднадра… Ну, а той – того, що попереду… з митниці… що зерно твоє за нижчим тоннажем в декларації через кордон пропускає… Як його?
- Теперядченко…- механічно промовив, а потім, як збагнув про кого говорить, то аж зойкнув: - Як?! І його?!.. – за мить знітився і зм’якнув, як віск, і перепитав, немовби для більшої певності: – Ти серйозно?
- Цілковито… Ну, правда ти казав, що тебе ззаду хтось першим ударив. Якась, ніби чорна старовинна машина. Якийсь дикун у ковпаці! Але машини за твоєю «бешкою» ніякої не було. І ти був такий учмелений… ну, дуже… як я тебе не просила… не пити… От тому тобі ніхто і не повірив… Навіть я…»
Я-та-Gun так захопився читанням, що не почув вібродзвінка мобільного телефону. Коли ж натиснув на кнопку прийому, то спокій в салоні зруйнував пискливий голос, що на кінці фрази зависав у важкому придихові:
- Чего не отзвонился в 18.45?
- А-а... я музыку по радио тут слушаю… классная, - нескладно виправдався Я-та-Gun.
- Чего ж я ее не слышу? – пропищало у слухавці так, що хакер відвів трубку від вуха.
- А-а… только вырубил её счас.
- Вруби.
Я-та-Gun розгубився на мить. Приймача у авті не було.

читати