Завантажити

мне зеленку. Ты знаешь, где она у меня стоит. На тумбочке, рядом с кроватью!” – казала, сумно зітхаючи, Неса Ольгердівна. І Валух ішов і приносив їй зеленьку, яка чомусь стояла поряд із великим молотком на виступці з червоного дерева. А тоді, ще й мастив нею потріскану біля нігтів шкіру своєї учительки. Що тут вдієш — старість, ніжна пергаменна шкіра, біла кістка, блакитна кров і забагато помаранчевих цукатів роблять із людини одиноку неміч і недорікувате каліччя.
Здебільшого ж таки Лохнеса була вихована, терпляча вчителька, з гарними манерами, які прищепила їй її польська шляхетна родина, котру колись, у середині XIX століття, під час повстання Костюшка, майже усю було заслано до Сибіру. Але з усього свого музичного навчання і розповідей Неси Ольгердівни найкраще Інокентій пам’ятав лише цей епізод з цукатами, коліньми і зеленькою. А ще – кілька казок, які йому торочила Лохнеса, коли годувала своїм тортом. У них йшлося про якусь вічну Стару, що жила на острові посеред озера, що лежало поміж скелястих півторакілометрових гір десь на півночі Кольського півострова. Що та Стара керувала погодою, допомагала лопарям ловити рибу і полювати звіра, відала про смерть і життя. А ще знала володаря чуді Куйву, що, закарбований у скелі, досі танцює вічний танець життя. А сам народ чудь давно пішов під землю, бо хотів вкрасти у лопарів душу світу. Та йому не дали. І от навіть мертвий Куйва співає свій йойк. Застерігає усіх інших людей від злодійства. Тому і душа ще править світом.
Коли ж Валух виріс і почав ходити до університету, він випадково зустрів на вулиці Лохнесину онуку з довгими пальцями, уцяцькованими золотими каблучками і перснями з діамантами. Блиск коштовностей, сліпучий до болю в очах, нагадував йому його вчительку. У неї були немовби такі ж самоцвіти.
Онука приїхала була терміново із Москви. І, обкільцьована бабусиним золотом, розповіла йому, що Лохнеса у лікарні. І що коли б не молоток, який завжди лежав у неї на виступці, щоб бити у стіну до сусідки Юліної, коли їй ставало погано, то певне б що Неси Ольгердівни вже й на світі не було. А так — усе, слава богу… Ще жива… І багата…
І на цих словах онука раптом розсміялася.
- Что? – спитав Валух. Питання було ідіотським, але він не міг придумати ніякого іншого.
- Ничего, - сказала онука, помовчала, скинула палкими чорними очима на дебелу вахлакувату фігуру Інокентія і спитала: - А ты напиться не хочешь?
- Сегодня, вроде, времени у меня нету, - проговорив, затинаючись, Валух і теж чомусь уп'явся поглядом у фігуру дівчини. Особливо, його хвилювали її груди. Вони були пружні, високі і круглясті, як дині. Їх вабливу ніжність було видно крізь чималий розріз викотистого коміра грубошерстої кофти, вдягнутої у спеку на голе тіло.
- А ты найди! – проказала онука і солодко потяглася, розправляючи плечі.
- Найти, что? – не міг ніяк спам'ятатися Валух, причарований смуглявою шкірою персів, що бучавіла і пружилася під ясно-вишневою колючою ниткою коміра.
- Время…
І Інокентій у той день час таки віднайшов. Онуку Лохнеси звали Стеллою. І була вона високою, ставною, сильною і самовпевненою. З фігурою атлетки. З мускулястими засмаглими ногами у мережеві золотавих дрібних волосинок. З рівною, як у принцеси, спиною. Класичним профілем і таїною у гострому, трохи скошеному розрізі очей. Високою шиєю, що ховалась у пасмах каштанового волосся. З широкими вилицями і ямками-рубцями посеред щік. З глибокою темінню погляду, який від насолоди іскрився і тихо спалахував на самому денці. А ще вона вміла сміятися. І заводила сміхи навіть тоді, коли це було зовсім недоречно. Немовби щось у повсякденному помічала таке, чого інші не бачать.
Часу Валух знайшов для Стелли у той день доволі. І на наступний день також. І впродовж всього тижня так само. Він взагалі перестав вчитися, хоч травень добігав кінця і сесія була вже на носі. Він лишень займався любов'ю. Схуд. Змарнів, просто-таки, за тиждень. І щоки йому повтягало у рота. Посередині тих западин виникли різкі ямочки-шрами точно такісінькі, як і у неї, у його Стелли. Усе, що діялося з ним, було схоже на неймовірний шал, навіженство, палення, вічний потяг, нестримне бажання, яке займалося повсякчас і від будь-чого. Від дотику. Він запаху терпкого, спітнілого у спекотні літні дні тіла. Від вигину Стеллиної литки, якщо на неї дивитися зверху. Від б'ючки, що билась і пружилася під гладенькою шкірою шиї, як натягнута тятива, як струна, як фал на вітрилі. Його займало і брало перелюбним випотом від легкого ворушіння її відпедикюрених рівненьких пальців у відкритих сріблясто-сірих туфлях на низькому підборі. Від морозива, яке вона лизала кінчиком рожевого язика, що відразу робився білим. Молочним. Солодким. Липким. А ще у неї на руках інколи напиналися жилки. І зап'ястя, фаланги пальців ставали хижими, як у птаха-стервяка. Вузлуватими. Дужими. А пучки – чіпкими, прилипливими. Коштовності і персні немов вгрузали у налиту кров'ю побронзовілу плоть руки. А у складках між

читати