Завантажити

пальцями проглядала світла, рожева сласна шкіра.
Він від тих дрібниць і ознак пристрасності горів. А Стелла попри цілком фізіологічні вияви потягу завжди залишалася десь глибоко у душі стриманою, немовби відміряла йому ласку і любощі на вагах. І злягалася вона із ним зосереджено. Зі знанням справи. Бажаючи насолодитися від кожного руху. Методично і пожадливо втягуючи у своє єство все, що ніс він у собі. Що пережив чи ухопив від світу кілька хвилин чи годин перед тим. Що побачив у ньому, як у своєму відображенні. Усі його бажання і чуття вона вбирала у себе, всмоктувала. А тоді бурхливо із добре відпрацьованим криком відпускала, вивільнювала свою жорстоку, на мить вгамовану, хіть.
У час знесилення вони бродили по розжареному сонцем місту. Дихали сухістю і пилом спеки. Вгрузали обцасами у розпечений асфальт. Мовчки сиділи на лавках, зморені жаром і люботою. Стояли на зупинках тролейбуса чи трамвая, обхопивши одне одного нижче пояса. Реготалися не до ладу. Позирали на хмари чи на свої тіні, що клубочилися від палючого сонця вихорцями шкварного повітря й розмивалися по краях обрисів жаротою.
По тих тінях, особливо коли вони видовжувалися, ступали ноги перехожих, їздили колеса, човгали шкірястими червоними лапами голуби, настовбурчуючи вусібіч від спеки свої куці пір'їни.
Млосна утома наздоганяла їх скрізь. Хоча будь-якої миті вона могла перетворитися на нестримне бажання.
Коли ж хлопця добряче зморювало, Стелла любила лежати із Валухом на дніпровському пляжі у Гідропарку і розпитувати про те, як він вчився у Лохнеси грі на фортепіано. Часто цікавилася, що йому розповідала Неса Ольгердівна про свого чоловіка, про його минуле, чи показувала йому щось з пам’ятних чи дорогих речей. Може якусь золоту прикрасу?.. Але він такого не пригадував. І Стелла переводила розмову на іншу тему.
Інколи вона використовувала його у своїх походах по нотаріусах. Примушувала вистоювати у довжелезних чергах до першої нотаріальної контори міста, що на вулиці Енгельса. Бо лише у тій котнорі можна було оформити за радянських часів дарчу чи переписати квартиру. Там він, до речі, вперше познайомився з Папаном. Той був підтягнутий, виспортуваний з копицею сивого волосся на голові. Папан кілька разів допоміг Стеллі юридичними порадами, які давав просто одійшовши на метр-другий від черги. Промовляв лаконічно і категорично, перераховуючи чомусь увесь список предметів, що дісталися онуці у спадок. І подих його був астматичний, утруднений. А його шиплячі слова, що перераховували Лохнесину власність: від трикімнатної квартири у центрі Києва, ампірного трюмо до щітки з червоного дерева і капців з задертими догори носаками, спливали шелесткою луною у помахах двірницьких мітел, що від рана зосереджено сновигали дворами Печерська. Стелла усе записувала мигцем у своєму блокноті. Сухі і байдужі слова Папана лягали у не менш сухі і дрібненькі літери на лінійований папір. Валух завжди почував себе під час тих зустрічей ніяково. Бо Папан жодного разу не звернув на Інокентія увагу. Так наче він і не існував зовсім. Але наприкінці останньої їхньої зустрічі у нотаріальній черзі Папан немовби навмисне скинув у бік Інокентія оком і всміхнувся колюче рівненькими рядочками дрібних зубів. Він наче наостанок підтвердив, що завжди помічав Валуха, і не турбував його зайве… Не заважаючи йому до виснаження тупіти у нудній і завжди сварливій черзі.
Папан пішов. А Інокентій залишився бовваніти у тих чергах з чорт-зна для чого взятим із собою підручником з історії. Він розумів, що зраджує Несу Ольгердівну, котра хвора і безмовна лежала у лікарні після інсульту. Хоча ж нічого підступного у діях онуки не утаювалося. Стелла ж бо була єдиною спадкоємицею усього бабусиного добра. Але Стелла – москвичка і усе, що пов’язане з Києвом їй є і буде непотрібним. Як, зрештою, і він.
І тому через днів десять він схаменувся. Закрився у себе вдома. Не відповідав на телефони. Попросив маму казати усім, що його немає у Києві. І таки склав сесію.
А після іспитів, після двох днів відсипання він пробудився опівдні від довгого настирливого дзвоника. Телефонувала Стелла з Москви. Вона, не вітаючись, сказала:
- Думаешь, ты от меня убежал?.. Я все равно рядом. Хоть сейчас и в Москве.
- Рядом?.. Не мели чепухи, я спать хочу. И я тебе ненужен.
- Кто знает, что нужно ведьме.
- А ты – ведьма?
- Она самая, я ведь родом с Севера с края земли. И мне нужно твое тепло и любовь.
- Это не любовь. Вернее, это была не любовь. Прощай!
- Ты такой мямля, что нелюбовь у тебя еще впереди.
- О чем ты?
- О твоем будущем.
- Что за глупости ты несешь, Стелла? Не звони мне больше. Поразвлекались и давай расстанемся, как нормальные люди!
- Давай. Но помни кто я…
Валух спросонку і так був дратівливий, а тут зовсім розсердився і кинув слухавку. Йому вперше читала нотацію дівчина, трохи старша за нього, ну, може, на рік. Він скривився, озирнувся, відсапуючись, заходив спересердя жовнами на

читати