Завантажити

вулиці і чемно вітався до неї. Але вона, зосереджена на правій нозі, яку тягла за собою, як гирю, не убачала його. Її неслухняна обвисла права рука смикалася у такт утяжливих кроків. Неса Ольгердівна після інсульту геть зветхла і вже не могла згадати Валуха. (Чи не хотіла.) Поправляла на голові руде фарбоване волосся, що, скуйовджене жмутком, ніби їздило по лисіючому тімені своєї господарки. Щось шамотіла сама собі. Косилася на Інокентія невидющими переляканими очима, у яких вже не було ані помаху різки, ані усміху бажання, і йшла далі, закочуючи до небес свій невидющий позір. Що вона шукала там, у тій височині? Невже тінь свого небіжчика-чоловіка?..
Через кілька років Валух цілком випадково потрапив на її похорони, якраз тоді, коли Несу саму самісіньку без московських родичів чотири мугирі з ритуальної служби виносили у труні до муніципального похоронного автобусу. (Тоді ще заслужених пенсіонерів ховала держава.) У невеликому гурті скорботних сусідок від старушенції зі шрамованою лівою бровою він дізнався, що Неса Ольгердівна важко хворіла і останній місяць не виходила на вулицю, і що її квартиру обікрали просто таки при ній. Хоч і красти там не було вже чого. І її навіть не зв’язали, не стукнули по голові, не встромили у горлянку брудну шкарпетку, а просто накрили подолом її ж нічної сорочки з головою. І вона, спаралізована й заголена, лежала, стогнала, плакала і силкувалася витягти з-під сорочки руку й підняти молоток, щоб гримнути ним у стіну. Але так і не подужала. Коли йому цю історію надривистим шепотом шамотіла Юліна, нахиляючи до нього свій акуратний ротик, обдаючи запахами дешевих духів і гіркої старості, він сторонився, закривався, втягуючи у себе усі рецептори. І слухав її і не чув. Тільки насамкінець відспівування і прощання з небіжчицею, яке традиційно справлялося на вулиці біля під’їзду, коли стара з піднятою угору від шраму бровою поперед священика вступала, торохкаючи ковезкою, до громохкого «пазика», - він зрозумів усе і заплакав. «Пазик» рикнув двигуном, смикнувся і важко рушив, везучи Лохнесу і її сусідів на кладовище.
Після смерті Лохнеси у її вікнах впродовж всього дня стояло мідно-іржаве сліпучо-лискуче сонце, ніби у віконному склі застиг час. І хоч насправді світило і рухалося по небу і ховалося за сусідніми будинками, але у кватирках Агнеси Ольгердівни його завжди було по вінця. Сонце вклякло у тих шибах руде, безсиле, сліпучо-сліпе. Чи може це Валухові лишень так здавалося?
І більше збуджений своїми думками, аніж невідомим оптичним явищем, він кинувся на третій поверх до помешкання Лохнеси. Тамуючи задуху, крадькома підійшов до її квартири. У вхідній дверині на місці замка запилюженим снопом рудого світла зяяла діра. Йому лишалося лише штовхнути дверину і увійти. Але Інокентій завагався. Раптом внизу у парадному грюкнуло, хтось увійшов до будинку. Здійнявся протяг і двері Лохнеси відкрилися самі.
Житло було порожнім і приголомшувало зірваним паркетом, пробитими до дір стінами і потрощеним склом з вітрин сервантів, дзеркал і люстр. Скляні друзки були розкидані повсюди. І саме від них відбивалося іржаве світло, що по всій хаті хилиталося у пасмах завислого у повітрі пилу. Руді промінчики виринали і вигулькували із дірок у стінах. Відбивалися від найменшої скалочки на ямистій, позбавленій паркету, долівці. Повзли по стелі. Мерехтіли під ногами, так ніби спалахували холодним вогнем.
Валух подивився угору. У павутинні палахкотіла люстра на чотири лампи, що світили з-поміж уламків рудого абажура, колись подібного на за?мок з чотирма вежами. Зараз від скляних башточок лишилися самі іржаві скалки.
- Хтось тут є? – спитав, ковтаючи пилюку у рудому світлі, Інокентій і закашлявся.
Кашляв голосно, до драння у горлі. Його враз заплеснуло курищем і запахом знівеченого житла. Відібрало памороки. І що більше він втягував повітря разом із брудом і вільготністю стін, смородом тарганячих кубел і пацючих фекалій, тим дужче заходжувався кашлюком. Йому слід було вийти з тієї квартири, вихекнути усю нечисть, що вдерлася йому у груди, вдихнути свіжини і сили передвечірнього вітру, а він корчився, згинався навпіл і впинав очі у хобота порцелянового китайського слоника, у розтоптану порцелянову ногу, у порожній слоїк від зеленьки, у своє минуле. Потім він побачив у рудому сяйві розірвані шматки фотографій молодої Неси Ольгердівни. А біля них – паку листів. Кашель йому враз вгамувався, і Валух прислухався. У квартирі було тихо. Тихо так, немов зник світ. І Інокентій, підставляючи жовті листки під пасма іржавого світла, припав до них очима і став читати.
Спочатку було моторошно. Потім – холодно і взяло усього дрижем. А тоді заколотило від гніву серце і Валуха немов жаром обсипало. За кілька хвилин він дізнався, що Несу Ольгердівну, як доньку польського офіцера, а значить – ворога народу зовсім ще молодою у 30-х роках слідом за усіма її родичами запроторили до зони, а якщо точніше – до Ревдинського табору на Кольському півострові біля Сейдозера. Там її узимку

читати