Завантажити

спогадів. Я-та-Gun втишив свою кров, злився із соннищем Валуха і побачив таке:
…Знервований Інокентій стояв у хмарі вихлопів у підземному паркінгові. Його нова синя «бешка» була схожа на гуцульську писанку. Фарба на передку і задку облупилася, вкриваючи синю поверхню коричневими і жовтими плямами. Метал увігнуто. «Якщо моє авто таке побите, то страшно уявити, які ж інші!» - шугали, як блискавки розпачливі думки. Я-та-Gun був поруч. Він бачив, як груди Інокентія увігнулися майже так само, як і бампер на його машині. Як його охопила й збурила хвиля неспокою, відчаю і жаху. І Валух метнувся, побіг угору до виїзду з паркінгу.
Він біг щодуху, долаючи за один крок десятки метрів, і за кілька секунд, за які Я-та-Gun остаточно поринув у його сон, він досяг найвищого поверху хмарочоса на Печерську. Там жив Папан.
«ЯК?!» - ледве не закричав хакер. Він чітко побачив відсутність сну.
І зараз чоловік без соннища (ні-ні. такого не буває. не може бути) плавав у басейні, у своєму пентхаусі. Одна стіна басейну була із товстого прозорого скла і виходила назовні, ніби зависала над вранішнім містом, підсвічена ліхтарями. І оскільки Папан плавав у ньому майже кожного ранку о пів на сьому, то наприкінці листопаду це була найсвітліша пляма посеред Печерських гір. Хіба що гігантський монумент Матері-Батьківщини був дужче освітлений.
- Іване Григоровичу! Пробачте мені! Клянуся – я не хотів! Я ніколи таким п’яним не був! Я й не пив багато! Клянусь! Чесне слово! Тут щось не те! – розпинався розшалілий Валух. Біла сорочка скособочилася йому на ліве плече і пурпурна краватка вилізла вузлом з-під коміра і була схожою на зашморг.
З освітленої золотистої води, що таємниче переливалась у басейні над усім містом, випірнула кошлата сива голова. Папан видихнув фонтаном бризок і піднявся на скляний бережок басейну. Його треновані стрункі ноги, вкриті сиротами і сіруватою шкірою, висіли у водяному лазурному просторі, наче бовталися у похмурих заулках міста, що проглядали крізь скляну стінку басейну. Там внизу потроху біля світлофорів вже скупчувалися машини, сновигали дрібні цятки перехожих.
- А кто говорит, что «тэ»? – сказав, відсапуючись, Папан. Його голос шкварчав зам’якими шиплячими, а подих свистів, як сухий пісок на вітрі. – Ты должен теперь. Много. И я не буду тебе помагать. Устроить такое – дико.
- Та я випив тільки келих шампанського!.. А що було потім – не пам’ятаю. Тільки сон.
- Потому что ты спишь на яву.
- Ні… Так... Ні!
- Так да, или нет?
- Так… Приснився якийсь чорний старий автомобіль. Він наче мав очі повні червоної фарби, а не фари!
- Перестань нести вздор!.. Ты хочешь, чтоб я простил? – і Папан обдивився згорбленого у відчаї Валуха, ще більш посірішав на виду і сказав: - Не-а! Ты «Майбах» дочери Теперрядченка побил. Он на нем случайно приехал. Его «Хаммер» был в ремонте.
Папан вискочив на край басейну легко, як юнак. Хіба що тіло його – худе, міцне, але виснажене, з сіруватим відтінком, було більше схоже на механізм без жодного натяку на зайвину плоті.
- Выплутывайся сам. Вали Теперрядченку и Держфонднадра полмиллиона. И не жди суда.
- Іване Григоровичу!
- За свой ремонт я с тебя не возьму. Я же родственник!
- Півмільйона! Ви ж знаєте, що в мене їх немає. Я ж вам позавчора ледве борг віддав!
- Шукай гроши, казаче!.. И не морочь мне голову. Где мой халат? Мерзну тут с тобой.
Валух підбіг до шезлонга, зняв зі спинки білого махрового халата і накинув Папану на плечі. У розлогому комірі щупла шия Івана Григоровича загубилася разом з копицею сивого волосся, немов сховалася спільно із думками. Тільки на правій скроні метлялося біле сторчакувате пасмо, як розкрите крило птаха. Безживна шкіра, схожа на сірий папір, вкривала різкий горбоносий профіль. А очі були такі глибокі, що іноді здавалися відсутніми. У них краще було не дивитися, бо загубишся.
«Хто це?» - подумав Я-та-Gun. Він не бачив жодної живої істоти без сну. Без соннів люди, тварини, рослини, навіть камені і мерців – і ті не існують. Він знав це напевне, бо лицезрів душі померлих. Вони самі є чорними скупченнями безлічі соннищ сну, тільки вже надсвідомого. І в них дрімлерам заходити неможна, бо це – чорні поля Нески. Звідти немає вороття. Кажуть, як входиш у них, то вже не париш, а тільки падаєш, провалюєшся у підсвідомість навіки. Там – кінець і початок блукання душі…
- Я відроблю, - поправляючи на лівому плечі завернутий комір халата, майже ніжно проказав Валух.
- Брось! Лучше продай что-то!
- У мене ж усе записано на… на Кіру!
- Ну её и продай! – сказав Папан і силувано розсміявся. – Шучу!.. Ты ее попроси хорошенько!.. Хотя, ты ей тоже должен! – Папан не зважав на Інокентія. Часу йому завжди бракувало і він поспішав заскленою терасою, що тяглася по дахові пентхауса до масажного кабінету і перукарні. Там чекали перукарка, манікюрниця і масажистка. При них Валух не міг говорити. І тому він, поглядаючи на сірі рядна

читати