Завантажити

руків’ю вислизнути з його парубочої руки, йому неначе відкрились картини минулого і він немов осягнув усе, що було перед ним у одну яскраву мить. Це почуття назавжди закарбувалося в його тактильній пам’яті, стало частиною його натури і частенько уранці, коли він тільки-но прокидався, нагадувало йому про шаблю у руці, і лише потім проймало гірке усвідомлення, ким він став насправді.
І коли приходили такі ранки, які перевертали усю його свідомість, він особливо нервував і по кілька разів бувало повертався додому, аби перевірити чи усе у нього вдома вимкнене, чи не горить газ і чи не палає забута праска у його шикарній двоповерховій квартирі з електронікою і співаючим каміном. І йому від тих повернень ще більше ставало погано. А потім — і соромно. Вертаючись, він не дивився на вахтера з ґумовим кийком й блискучими металічними путами на руки, і з легким прискоком, вдаючи ділового і задуманого, проходив швидко повз. Пощо треба було вибрикувати перед тим дядьком, з путами і глухим інтересом нудьгуючого вартового, йому – крутому, меткому і таланистому?
Тому Валух не любив виходити останнім, пізніше за свою дружину, яка, щоправда, весь час стирчала вдома, але зранку інколи вибігала поспортувати на якусь там годину. Інокентій завжди поспішав вискочити першим. На роботу. І потім вже на роботі він сидів і думав — чи вимкнула Кіра газ? Чи не горить залишена нею праска?.. Він думав так. Бідний. Думав іноді погано. Про неї. А може, ні… Він же любив її колись… Наче… Як і матір… І Валух у такі миті згадував, що вже два місяці не дзвонив мамі. І тоді його рука несамохіть тяглася до телефону. “Дзень-бень…”- дзвеніло у слухавці. “Дуґі-даґі…”- ніби навмисне белемкав у цю мить комп’ютер. Електронна пошта. І відразу спалахували на екрані нові числа. І голова сама собою за звиклим алгоритмом починала рахувати і накидати одну попри одну перші і найновіші ціни на купівлю пшениці. Тонна третьосортної – 600 гривень. Треба брати за п’ятсот у фермерського хазяйства “Світанок». Негайно. І виставляти за сімсот. Бо в мене ж блимнуло першим. А не у Файнциммера чи Яшки Іванова. Бо у нього у Валуха є кінці (хоч і через Папана). Та й він платить. Їм. Падлючим операторам. На біржі. Він ділиться з ними. Цілими десятьма відсотками. (Скільки це з двох тисяч тонн першосортної?.. Може з вісім тисяч баксів… Якщо пройде ціна у сімсот!.. Хай!) Щоб бути першим – треба крутитися і брехати. Така його робота. Брати - брехати. І віддавати - брехати. І брехати ще більше. Щоб ще більше брати, брати знов. Тоді брехня грошовитішає і стає схожою на правду. І тоді можна буде брати, але вже за менше. І ще більше… Бо багата брехня – це дужча за правду. І він бере…
Беру! Хто там сьогодні оператор! Ксеня? Ксеню, агов! БЕРУ!!! Надсилаю смс! Поштою неможна!
Пі-па-пу-пе-пи-пя-пє-по… і-і-і-і…
Мовчить. Іще одна смс: «Усі папери оформлюю сам!»
Пі-па-пу-пе-пи-пя-пє-по… і-і-і-і… Повідомлення доставлене!
Чекаючи на відповідь, Валух витягнув воду_що_не_розливається із внутрішньої кишені. Ледве відірвав її собі від пальців і поклав на чистий аркуш паперу. Потім обвів олівцем її мінливий обрис.
Для чого? – Я-та-Gun був поряд. Його сонн висів одним із галогенових світильників під гіпсокартоновою стелею. Він бачив зараз Валухів сон із Валухового минулого і ледве стримувався, щоб не перескочити у сон свій з минулого. Коли він обводив на промокашці свою маленьку руку… Ще малим… У першому класі… Поряд дівчинка з фломастером і заквецяною червоним щокою… У неї такі ж червоні-червоні губи… Наче у юшечці крові… Вона сміється з Я-та-Gun-ової руки… І називає його «Васею»… Невже він «Вася»?... Я-та-Gun тільки уві сні згадав своє ім’я. Невже це його ім’я? Чи він забагато нанюхався блекоти?!
Ось до класу заходить його мама і забирає його з групи продовженого дня. Чого він виривається у неї із рук? Чому хоче повернутися у клас, до своєї парти?.. Він хоче забрати промокашку із контуром долоні! Він відчуває, що долоня – це він. І частину самого себе не слід залишати будь де, навіть у своєму минулому, під партою! Вона – це він. І хтось на неї (на нього) обов’язково подивиться! Хтось розірве цей папірець! Хтось втопче його у обдертий паркет. Наступить носаком. А цього йому не треба! Бо ж як він повернеться до себе самого?!
І поки він б’ється і пручається у обіймах матері, Настя підводиться із промокальним папірцем. Показує йому його. Дражниться його сіро-блакитною суттю. І раптом роздирає на шматки, на клоччя. Роздирає і кидає у повітря. І промокашка висить у світлі шкільних ламп, зависає усіма своїми розірваними клаптиками. Як його сонн. Як він сам. Зараз. Перетворений самим собою на мжу і мево! На щось напівпрозоре! Таке, що тільки бринить. Його немає! І він є! Він бачить свою маму згори. Її густе світле волосся. Його багато. Воно як сон. І воно молоде. Пахуче. Як поле наприкінці червня. Як мак. У житі. Поле маку у житі. Жита у макові! Горизонт! Обрій! Червоний! Як кров!..
А на маминім обличчі немає зморшок. Вона світла і

читати