Завантажити

біля чуевр-гарти* Старої…
… Що таке «чуевр-гарти Старої»? Я-та-Gun аж розгубився від шквалу інформації…
…зґвалтували до півсмерті караульні тюремники ВОХРу* прямо на священному камені лопарів. Вона геть знекровлена й бездиханна була визнана мертвою і її тіло відправили до зонального моргу. А там чи від холоду чи від якихось інших незрозумілих причин Лохнеса (а якщо вже бути зовсім точним – Агнеса Со?фія Ольгердівна, за дівочим прізвищем – Вільховська) потрапила до зональної лікарні. Після того чудесного воскресіння з нею і познайомився її майбутній чоловік – лікар, головний патологоанатом «Главного управления исправительно-трудовых лагерей, трудових поселений и мест заключений» (скорочено «Гулагу»). А коли Агнеса Софія одужала, він і забрав її із зони до себе у Москву, як коханку. А потім через рік взяв Лохнесу собі за дружину. З листів було видно, що Неса Ольгердівна свого чоловіка не дуже любила, чи вірніше сказати – дуже не любила. Вона згадувала про якусь скриньку з золотими зубними коронками, мішок з обручками і всяке інше добро, яке її чоловік хотів їй піднести, як весільний дарунок. А Лохнеса цьому опиралася. Спочатку делікатно. Потім категорично. Врешті, Неса Ольгердівна якийсь подарунок на весілля від свого чоловіка Арістарха Ґєорґієвіча таки прийняла. Але який – Інокентій цього більше не хотів знати. І перестав читати чуже життя. Бо в листах від Лохнеси почалися відверті звинувачення у масакруванні живих людей, що відбувалися у відомстві її чоловіка. І це було невимовно страшно…
Єдине, що іще дізнався Валух, сталося ніби саме собою. Від осоруги і нехоті заглиблюватися у жахи Лохнесиного життя, він різко підвівся з почіпок і жбурнув паку з листами на друзки з дзеркал і стекол. Несподівано під одним уламком дзеркала він побачив край атласного, колись зеленого, а тепер сірого капця з задертим угору носаком. Це був лівий капець. Він колись вдягав їх у Лохнеси під час навчання. І тепер підняв з підлоги, щоб роздивитися. Носак з вишитими золотом вензелями літер «W» та «A» розлізся посередині по шву. Інокентій хотів його стиснути, наче спробував повернути усе на свої місця, аж тут з дірки викотилася довгою цівкою якась прозора рідина. Вона була схожа спершу на довгого прозоро-імлистого черв’яка. А коли витекла чи виповзла із капця уся, то враз перетворилася на кулю і сплюснулася, розширюючись у боки, як ртуть. Валух торкнувся її обережно. І куля зненацька втягнула його палець у себе і прилипла до нього, неначе обкрутилася довкола причіпливими губами. Коли ж він підніс її ближче до очей, машинально приставляючи до лівої долоні праву, то загадкове створіння чи речовина скотилося з пальця на дно складених у ківшик долонь і стала подібною на воду, що хлюпала поміж пальців, але не розливалася і не стікала крізь пальці на підлогу. Раптом з поверхні тієї дивної води спочатку повільно, а потім усе швидше і швидше, почали злітати угору дрібні крапельки, у середині яких мелькали і висвічувалися силуети невисоких людей, одягнутих у шкіряний світлий одяг у високих гаптованих червоним сукном гостроверхих шапках. Здається ті люди танцювали чи трусилися у якомусь химерному русі посеред засніжених скель. А деякі підстрибували угору і кудись немов відлітали, розставляючи руки, як крила. Дрібні крапельки укрили вологим шаром обличчя Валуха, проникли через носоковтку у трахеї, і він зітхнув, наповнюючи солодкою вологою легені, поринаючи у невідоме, засинаючи уперше віщим сном.




























…penetration/…/roztyn_sonnu_Valukha…

- А-а, мамо… не буде мене… сьогодні… Гроші за цю роботу обіцяли… великі… Може й Осокорки не треба буде… продавати, – промовив тихо, якомога чіткіше у мобільного Я-та-Gun. Він сидів у трансформаторній будці і поглядав крізь щілину у металевих дверях на свою дачу, що знаходилася через дорогу.
- Сина, у тебе там щось шипить, - відповідала стурбовано мама.
- Ми мережу одному встановлюємо… в офісі. Може тому…
- Тут твій знайомий прийшов… на тебе чекає. Каже, що ви з ним про зустріч домовлялися.
- А як… як звати його? – поспитався іще тихіше з тривогою Я-та-Gun. Він говорив з іншого мобільного і по іншій картці, але розумів, що вирахувати його місцеперебування саме зараз, під час розмови із мамою було елементарно.
«Простите, я забыла – как ваше имя?» - почулося у слухавці.
«Я его друг. Валентин. Скажите, что педиатр Валентин. Он знает», - пропищали у відповідь.
Більше чекати не можна було і Я-та-Gun миттю вимкнув мобільного. Потім зиркнув на тривалість розмови. Говорили рівно 15-ть секунд. Цього було недостатньо, щоб запеленгувати його. І взагалі, трансформаторна залізна будка, у якій він облаштував собі біля їхньої дачі у Осокорках комп’ютерне місце, була надійним сховком. Вона не тільки створювала потужний електромагнітний фон, але й так гуділа протягами крізь щілини у металевих дверях, що практично ізолювала його від світу. Та й навряд чи комусь могло вроїтись у

читати