Завантажити

схудлих вилицях. І раптом побачив, що на нього з балкону сусіднього будинку, поряд з балконом квартири Неси Ольгердівни, дивиться якась маленька вузькоока, з широкими вилицями старушенція у хутряній камізельці і хутряних валянцях. Ліва брова, перетята глибокою давньою загоїною, стирчала лівим краєм угору, немов ставила кожному, хто на неї дивився дошкульне запитання. А з зіщулених з лукавістю очей на Інокентія спозирала неприхована цікавість, немов стара здогадувалася про що і з ким він тільки що говорив. Валух знав цю дивачку на ймення Варвара Степанівна Юліна. Вона була сусідкою через стінку Лохнеси. За фахом – колишній метеоролог. Хоча назвати її словом «колишній» було некоректно, бо стара, вже перебуваючи на пенсії, без спеціальних приладів завжди і надзвичайно точно прогнозувала погоду. Тому варто було їй вийти у валянцях на двір, як ставало холодно чи йшов дощ.
Цього разу здійнявся вітер. І Юліна зиркнула сердито на обрій потім на свої хутряні чуні, сказала:
- Фу ты! - не чекаючи, поки молодий сусіда натішиться її персоною, одвернулась, облизала беззубого рота, зітхнула і, відштовхуючись ковінькою, почовгала усередину кімнати, важко перелазячи через високий поріг балконових дверей.
«Рядом? Хе!» - аж сказав сам до себе Валух і глянув у дзеркало. Чи йому здалося, чи насправді так було, але він чимось видався собі подібним на Стеллу. Може, ямками-шрамами на щоках? Чи загостреними вилицями? Чи глибоким, оберненим усередину, чорним поглядом з-під зведених до перенісся брів? Він забув, що зрадив Лохнесу, і втішався власним обманутим сумлінням.
Однак втіха була недовгою. На нього разом із відображенням у дзеркалі наринула хвиля недобаченого перед тим сну. І тільки тепер він нагадав собі, що ж йому снилося. А снилося йому як він іде по широкій порослій високою травою долині. Де-не-де стирчать посохлі чорні кущі. Трапляються якісь тварини, чи то кози, чи коні з дзвіночками. «Для чого коням дзвіночки?» - подумав Валух. І нарешті зрозумів, що він бреде по туману. І ніби з туману чи розлитої у безсвіт хмари до нього простяглося, лягло перед ним, як трава, жіноче ніжне лоно. Це була Стелла. Вона посміхалася. Він припав до її губ і заходився цілувати. Ні. Пити її крізь її губи. Аж раптом язик його наштовхнувся на щось міцне. То був рядок дрібних зубів. Інокентій відкрив очі і побачив перед собою сивоволосу заплутану кучму Папана. Щось закалатало зовсім поряд. Інокентій задер голову. Над ним стояв чорний кінь і тарабанив мідним дзвіночком…
Напевне, це був віщух…













…penetration/…/vidstiobok…

Я-та-Gun-а від прочитаного аж дриґоти пройняли. Дріми зі зміною статі сняться тільки досвідченим хакерам снів. Це вже поріг хакінґу сонну інсталяшки чи інстела. Хоч у тексті і не описане саме? соннище. Але ж був туман, хмара. А хмара чи клуби мжи – це частенько саме і є чуже соннище, яке тягнеться за людиною усе її життя. То хто такий цей Валух?
- Ты зачем экран обплевал? – прохопилася чиясь фраза у Я-та-Gun-а над вухом. Він навіть і не розчув, що до нього промовляли доволі різко. Хакер обернувся, думками усе ще перебуваючи у тексті. Над ним стояв адміністратор інтернет-клубу у масці скривавленого круглопикого упиря. Своїм відвислим волом і хитрими масними вічками він когось йому нагадував. Може, бабу з балкону.
- Разве? - сказав Я-та-Gun й підвівся, затуляючи спиною монітор. Поки підпилий «адмін» відсторонював його рукою від екрану, хакер за секунду знищив у комп’ютері усі посилання на мерехтливий сайт і закрив до нього доступ. – Да это я погоду на завтра смотрел. Сколько с меня? – відповів, обертаючись до адміністратора, зі стомленою посмішкою Я-та-Gun. На зображенні у моніторі і справді цідив намальований на якомусь сайті погоди дощик і плавали хмарки з показниками температури, вологості і швидкості вітру.
«Адмін» напідпитку копилив губи, від чого здригалося його воло і тіпався шматок поролонового сала насаджений на закривавлене ікло маски. Жмурячи дрібненькі очі, він неначе наводив фокус на монітор з дощем. Такого дизайну він ще не бачив.
- Четыре гривна?! – сказав він. Я-та-Gun витягнув з кишені п’ять гривень, настромив купюру на ікло маски, на якому не було сала, і швидко рушив до виходу.
- Эй!.. Сдачу возьми? – гукнув до нього перевдягнений в упиря чолов’яга, розглядаючи п’ять гривень.
- Оставь себе! На за?кусь! – вже від дверей вигукнув Я-та-Gun, вискочив на гамірну вулицю і шмигнув у підземний перехід. Він поспішав до одного свого знайомого. Це був наймолодший з учасників самодіяльної групи хакерів сну на прозвисько «Відстьобок». Рік назад Я-та-Gun вирахував цього хлопця у Києві, пролізши у його електронну поштову скриньку і віднайшовши у реєстрації номер телефону і місце проживання. Потім він, може, з місяць збиткувався з малого, заходячи у його невелике соннище і вганяючи у його мево кілька образів з реклами кока-коли з оленями і Санта-Клаусом. Тому Я-та-Gun, дрімлінґуючи, добре

читати