Завантажити

великого міста Києва, у якому народився і мешкав, він ще змалку сприймав, як щось надмір загадкове, манливе і подекуди лячне. Ця його здатність перебільшувати, зрештою, зробила з нього гіперреактивного інтроверта і уразливого мовчуна з округлистими тривожкими очима, з маленькими пухкими долонями і м’якими, як галушечки, ніжними пучками пальців, що аж ніяк не личили його великій вахлакуватій фігурі. Однак роки роботи Валуха у бізнесі привчили його ще більш підозрювати. Він став схожим на сонного сікача, який вдає, що неповороткий, а між тим чекає моменту, щоб кинутися на необачну здобич. Очі з роками прищулились, ховаючи лихий замір. Малодухі емоції перетворилися на похмуру непохитність і жорстку розрахунковість. А понадміру велична подоба вдало приховувала схарапудженість і лячність, й робила недоречними будь-які думки сторонніх про тривожкість його душі.
Ніхто із його колег і знайомих, котрі були на церемонії відкриття нового офіса, навіть не міг подумати, що за такою величавою личиною ховалася бентежна, інколи бурлива душа. Нікому і на думку не наверталося, що Валух здатен на бездумні неконтрольовані вихватки.
А між тим у всякому вияві людських переживань є глибша причина. І мотив поведінки людини може бути схований у її далекому минулому. І найбільше тих мотивів закладено у дитинстві. Приміром, Інокентієві і після сорока ввижалося, що він неначе вдома сам, один, без тата-мами. Батьки у нього були держслужбовцями, працювали у міністерстві сільського господарства, і затримувалися допізна на роботі. З хворим болящим горлом він нудився, тинявся по квартирі. Визирав з вікна. Може прийде мама?.. Та замість мами — тьмяні відображення сірого світу у вікнах сусіднього будинку.
Якось за одним із них, ще малим, він спостеріг стару жінку з фарбованим рудим волоссям і гачкуватим носом. Вона його здивувала і налякала своїм орлиноподіним профілем. І він сховався за фіранку. А коли визирнув знову, то старої уже не було. Замість неї на підвіконні стояв обернений до вікна і світу так само профілем бронзовий бюст якогось косатого чоловіка.
Потім, коли Інокентій став ходити у середні класи, та жінка була винайнята його батьками, як Валухова вчителька музики. Була вона вдовою патологоанатома – голови судмедекспертизи Києва, і звали її, як виявилося, — Агнесою (Несою) Ольгердівною. У Лохнеси – так називав її про себе Інокентій, крім гачкуватого носа і колючого погляду, схожого на помах різки, була дуже ввічлива манера спілкуватися. Лохнеса завжди йому усміхалася, скручуючи зморшкуваті фарбовані губки бантиком. А на підвіконні стояв бюст Бетховена і супив на Несину усмішку густі брови. Лохнеса не зважала на поганий настрій оглухлого композитора, що, вочевидячки, був закарбований у насупленій бронзовій фізіономії. Вона гладила юного Валуха по голівці. Саджала собі на коліна, які впиналися гострими надколінками хлопцеві у сідницю. І годувала його перед кожним заняттям шматком торта, який запевняла, що робила сама. Насправді ж вона знімала з купленого у гастрономі фабричного “Київського торта” верхній шар крему. А тоді прикрашала сам пляцок з бізе і арахісу (інколи замість арахісу траплявся і кеш’ю) помаранчевими тягучими пересолодженими цукатами. Від мульких колінових чашечок вчительки, які впиналися як ножі в Інокентієву сідницю, від засолодких цукатів і скублення по голівці, малому Валухові ставало млосно і парко. Він витирав рукою чоло і вовтузився, бо хотів швидше вивільнитися і підвестись. А Неса Ольгердівна від того вовтуження чомусь хихотіла і сильніше здушувала хлопця, обнімаючи з-за спини руками, немов хотіла самого його із’їсти, як цукат. А тоді враз спинялась, у німому благанні і розпуці зводила очі д’горі на фотопортрет свого короткозорого чоловіка у круглих окулярах з товстими лінзами, хутко підводилась і кидалася до старого блютнерівського роялю. Покришка миттю здіймалася, наманікюрені посохлі пальці пробігали по клавішах і уся квартира переповнювалася переливчасто нервовими легато з етюду Шопена. Неса Ольгердівна усе більше закочувала очі. І музика підносилася усе вище, до свого апофеозу і кульмінації. Порцелянові білі слоники, що стояли на чорному роялі, здригалися. А Інокеша сидів, дивився на розтоптані атласні зелені капці, з задертим угору носаком, які йому щоразу коли він приходив видавала вчителька, і намагався зрозуміти чого він тут. Чого хоче від нього ця стара жінка з її нудотним тортом і шпичастими колінами? Чого він слухає цю музику і не може від неї прийти до сякої-такої екстази? А про те, щоб задирати до стелі очі, у його дитячому розумінні не могло бути і мови…
На найвищій ноті музика враз захлиналася, і Неса Ольгердівна починала плакати. Вона манірно і з болем дивилася на свої нігті, шкіра біля краєчків яких тріскала і з щілинок виступала тоненькими червоними рісками рожева крівця. Порцелянові слоники з рухливими ніжками тупцяли від гудіння рами по чорній покришці роялю і винувато хитали хоботами.
“Иннокентий, будь любезен, поди в соседнюю комнату и принеси

читати