Завантажити

камінній скелі і танцюючому чоловікові його погляд, по черзі повставали на екрані (чи у його свідомості) такі слова:
«…Несподіваний поштовх був сильним. Його кинуло уперед. Лобом об лобове скло. Скло витримало. Пояс безпеки теж. Не витримав він. Він закричав. Голосно. Боляче. Вперше у цей день. Вперше за багато днів.
Нога спорснула з педалі «газу». Двигун рикнув і замовк. Чоловік обернувся. Позаду нікого. Ніяких авт. Тільки імла. Жовта із чорним. Багато імли. А нагорі — сонце.
Я ж його вчора купив. Те авто. Дорого. Іномарку. BMW. Слава богу, зі страховкою. Але де? Де той, хто мене вдарив?І
І чоловік вийшов подивитися. Заскочений і роздратований. Хоч зовні холоднокровний і трохи похмурий. Очі напружені за двома вузько примруженими повіками. Рухався повільно і впевнено. А коли зайшов за задок машини – швидко нагнувся. І завмер. Ззаду бампер було увігнуто. Дверцята багажного відділення – поламані. Побиті габаритні і поворотні. Ех! Чорт! Зараза! І нікого... Порожня вулиця! Хто???
Чоловік сів у авто. Став чекати… Нікого. Ніякого руху. Тільки чорне і жовте. Сірий непроглядний пил із сонцем. І піт заливає очі. В горлі сухо. Нікого. Знову нікого. Жодного свідка. Навіть міліціонера. Лінивого… Якого завжди немає, коли він особливо потрібен.
І тоді чоловік плюнув. Зрушив з місця. Бо з кого ж брати за страховку? І знову поїхав. Увімкнув музику. Почув дві-три ноти. Зиркнув у дзеркальце заднього огляду. Гостро зиркнув. Важко. Він не хотів собі зізнатись, що боїться. Що страшно. Бо хто його вдарив — він не бачив. Авто рвучко набирало швидкість. Неначе тікало… І не знати звідки — усе знов зарухалося. Загуділо. Заскиглило гальмами.
Машини змагалися, обганяючи його авто. Їх повно. Їх море. Де вони були? Звідкіля взялися? Його дратує їхній верткий рух. Вони вилискують боками. Спинами-дахами. Вони сліплять очі безглуздою енергією. Засліплюють до білого. І ревуть. Плюються, випорскуючи СО2. Вони підвладні інерції. Від них не втечеш. Доженуть. Якщо схочуть.
І він стхірів. Настрашився. Сполошився. Неабияк. Втім, зовні не скажеш. Великий. Грубий. Різкий. Із зачаєним підступом у кутиках очей. А замість подиху – свист і хрипіння. Неначе йому протято горлянку. Шпичаком. Як у дитинстві. Зі струменем крові. Очі перестали бачити. Боже мій! Як жахко і моторошно! Де мій голос? Господи! Де сила мого серця? Порожнеча і мертва тиша…
Нічого.
Нічого.
Тільки…
Знову удар. Боляче… Знав, що боюся їздити у цій тисняві. У гармидерному місті. У цій бочці, напханій вщент машинами, газами і людьми. Знав? І брехав сам собі. Пощо брехати собі?.. Хто примушує брехати собі?.. Ти сам?.. Чи лихе втуплене тобі в спину око?.. Хтось гляне басом тобі у хребта один раз, а ти сам не знаєш чому – зігнешся, скособочишся, підпадеш, проймешся тим лихим поглядом. Станеш залежний від недочутого і недобаченого. Нав’язаного. Накинутого. Наллєшся, переповнишся брудом і гиддю чужих про тебе думок. І робишся таким же лихим, як той погляд, скверним, підозріливим і слабким. А потім ходиш роками, змінений, відмічений, немов тавром, на спині. І смішиш людей. Плюнь! Це не ти! Ти інший…»
- До кого це він звертається? – запитав сам себе Я-та-Gun, котрому здалося, що те, що виникало і гасло на екрані монітора, було адресоване йому. «І чому до мене? – розмірковував він. – Може це той велетенський сон, що я у нього проник, вертається до мене у свідомій реальності? Чи, можливо, це навіяно моїм захопленням скандинавськими культурами і музикою?»
До початку підбору паролю рахунку одного із клієнтів швейцарського банку залишалося ще хвилин 27-м. І Я-та-Gun, щоб пересвідчитися, що це не сон, який наздогнав його через інтернет, захотів ще раз перечитати те, що щойно прочитав. Тому прокрутив на моніторі сторінки угору. Там відразу почали виникати слова, але вже інші:
Удар. Ще. Іще! Боляче. Сильно. Як шпичак у горлі. Як колючка. Наскрізь. Що й не закричиш. Так ніби утнули хребетного стовпа. І ти вкляк. Спинився. Тебе заклинило.
І знову двигун рикнув і замовк. Чоловік зиркнув у дзеркальце заднього виду. І побачив. В останню мить. Як чорне. Старе відкрите авто. Десь із минулого століття. Із якимсь щуплим чоловіком у чотирикутній червоній пірамідальній шапці за кермом, з прищуленими очима і свердлячим поглядом. Ошалілий і переполоханий щось кричить!..
Я ж його бачив у своєму сні! Це ж він відбив мою ліву руку!
А тепер лупить іззаду його авто. Його нове синє BMW. Люто. Нещадно. Навмисне. Немовби в’їжджає у нього. Ще мить – і те авто зімне, розчавить, розмаже його по стінках салону.
Він вискакує зі свого BMW. І знову – нікого. Тільки побиті габаритні і поворотні. І кілька вчавин на бампері. Він крикнув. Він замахав руками. Солідний. У костюмі з дорогою краваткою. Він став спиняти інші авта. Заклика?ти у свідки. Але ніхто не спинився, навіть не пригальмував. Усі розлетілися, вминаючи у асфальт розпечене сонце… і його окличні слова.
І він знов один. І авто. Нове. З розбитим

читати