Завантажити

— і в отих останніх «ш» зашипіла погано прихована заздрість.
— Хлопець меткий.
— Який там меткий! Безрозсудний! Хіба він має право приїжджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мірошниченко як пронюхає... Теж мені завзяття.
— Ну, ти цього не говори. Сміливий! А коли до мене приїжджає, то ніяке погане око не побачить.
— Тепер не сміливість, а обережність більшу вагу має. Не ті часи.
— Так що ж з Омеляном?
— Прочував краєчком вуха: у Вінницю послали його гостювати. Там у відділі Академії наук Отаманівський сидить — чоловік не без інтересу. Прямо на виду ожив, відколи Грушевський з-за кордону повернувся.
— Щось холоднувато, ходімо до господи.
Вогник сірника пташиною забився в ліхтарі складених просвітлених долонь, на мить вирвав з пітьми половину нахмуреного обличчя Варчука і погас. Тихо, наче од вітру, скрипнула хвіртка.
Сафрон зупинився.
— Хто там?
— Це я, — озвався старечий жіночий голос.
«Матір Варчука», — пізнає Дмитро. І мов крізь туман в уяві побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обібравши до нитки, Варчук прогнав із дому. Тільки дякуючи Горпині найняв комірне, і то подалі від свого будинку: все менше ходитиме.
— Іди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Під шелест кроків невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.
— Добрий вечір, сину. З празником тебе, — тремтить сумовите несміле слово. Так, мовби воно когось просить і боїться, боїться.
— З празником, мамо, — металево натягується голос. — Ви не могли кращого часу вибрати, тільки тепер, коли гості?
— Я думала, сину, в свято...
— Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стіл разом із людьми.
— А чого мені за стіл... Відсиділось моє. Я до челяді піду. Холодно в мене в хаті. Вогкість у кості заходить. Згадала, як ми разом жили, як я тебе доглядала... Ти не сердься. Я до челяді піду. Софія мене не зобидить.
— Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима. І так мені з вами... Доки ви вже будете мої пороги оббивати? За комірне ж плачу. Катанку купив. Так ви забрали собі в голову, що гроші в мене як полова — лопатою гребу.
— Сину, я ж тобі усе, усе віддала.
— Віддали! — перекривив. — Заберіть собі те, що віддали. Наче не знаєте, що ваш грунт злидні відрізали. Хватить пекти мені очі своїм добром. Було, та загуло.
— Сину! — Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув. — Я ж мати тобі, а ти до мене гірше, чим до худоби. Непотрібною стала. Я і сама б хотіла скоріше померти. Так живою не увійдеш у землю. Я ж тебе своїм молоком годувала...
— Гаразд! — скипів Сафрон. — Хай у вас я відро молока випив. Завтра вам Софія принесе повнісіньке відро. Хватить? Ідіть! — І швидкі кроки сердито загупали по ґанкові.
«Яке страхіття, яке страхіття цей Сафрон!» — охопив голову обома руками Дмитро. Він навіть не міг подумати, що можуть бути у світі такі безсоромні слова до матері, до жінки. «Треба буде чимсь допомогти старій... А Марта не виходить... Ніколи він по-доброму не віддасть за мене. Це не чоловік...» — і не знайшов потрібного визначення Варчукові.
Коли увійшов у хату, сп'янілий Сафрон сидів біля Созоненка і гарячився, посмикуючи вуса.
— Не признаю такого права. Землі господаря, а не харпака потрібно. Та я її, земельку, як гречану кашу, ложкою б їв. Та я б за неї свою душу на шматки порізав. — П'яна сльоза заволожила рідкі вії.
«Свою порізав би чи ні, а чужу не пожалував би», — подумав тоді.
— А ти не по правді зробив. Не грошей мені жаль... Созоненко стер рясний піт з червоного обличчя і хрипло розсміявся:
— Роби по правді — очі вилізуть. Не наше це діло, не доходне.
Не соромлячись людей, до Дмитра підійшла Марта, бліда і зів'яла. За кожним її рухом слідкував голодними очима Ліфер Созоненко. Дмитро перехопив цей жорстокий 'погляд з втиснутими в зіниці червоними відблисками ламп і так зирнув на крамаря, що той дрібно закліпав віями і обернувся.
І зразу ж Дмитро відчув на собі перехрестя допитливих, насторожених і лихих поглядів багатіїв. Відкидаючись назад могутнім, ще не затверділим станом, він з ненавистю окинув гострим зором усю світлицю. Здавалось: кілька пар очей, то випираючи, то вивірчуючись із очниць, от-от репнуть від натуги і злоби.
«Ану хто перший підведе голос і руку», — без остраху пружинилось мускулисте тіло. Тоді він не пожалів би потрощити дебелі дубові стільці на куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селі і зараз ніхто не наважився зчепитись із ним. Не прощаючись ні з ким, поволі і гордовито вийшов із хати. Його на ґанку наздогнала Марта. Охопила руками за плечі і, нахилившись, повисла на шиї, всім тілом притулилась до парубка.
— Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освітило мене. А воно вже за хмарами.
— За якими там хмарами. Ну, не плач. Скоріше цього Созоненка, як тріску, на коліні переломлю, чим тебе упущу.
І

читати