Завантажити

Ліфера Созоненка, який у крамниці людей обважує, — аж здригнеться.
Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тільки позаряться усі домашні на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
— Що будем робити, Дмитре?
— Я знаю?.. Коли твій хапун з глузду не з'їхав, віддасть за мене. Хіба ж то жених — пеньок гнилий, всякому видно.
— Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
— Про що говорити? Добре мені, Марто, з тобою. Коли б одружився — жили б... По-справжньому жили б, — так усміхнеться, що і гадки сумні відляжуть від дівчини.
— Любий мій, пора бігти, — підводиться на ноги. Згинаючись, спішить по холодній траві, і темінь поволі сходиться, замикається за дівчиною, мовчазна, нерозгадана...
 
VII
Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою, вогкими пахощами грибів.
Давно вже погас останній вогник у Сафроновому домі, а Марта не виходила. Сердився і тривожився: чи не довідались батьки або Карпо? А й справді. В ту неділю на гулянці Карпо пильно-пильно подивився на нього сірими великими очима, розуміюче підморгнув, вишкірився усмішкою і пішов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах і губах, червоний чуб вогником підсмалював стрибаючу пухку щоку, а потім, наливаючись потом, почав темніти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тісного кола і знову зупинив погляд на ньому.
— Здоров, Дмитре! І чого це я так погано тебе бачу? — похитнувся назад. — Щось у мене з очима робиться, — стиснув руку в кулак і довго вперто протирав очі. Він іще щось хотів сказати, навіть посміхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але підійшов довгий, як мотузок, Созоненко і повів Карпа з гулянки.
— Тільки як не поставиш півока, душа твоя лавушницька, — душу витрясу.
«Мабуть, Карпо не дуже шанує його! — подумав тоді. — Чого ж Марта не виходить?»
З туману чути, як зітхає діброва.
Солодким хлібом пахнуть відсирілі стерні; над сивою пряжею туману коливаються лише верхів'я дерев, наче відрізані вони від стовбурів.
Постелив піджак і ліг біля дубівки. Важко гупнуло на землю яблуко — і тиша... Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля.
«Це треба, щоб завтра мати прийшли — яблука позбирали під старими деревами. А на рік, певне, зацвіте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожеві пуп'янки проглянуть...» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нічну прохолоду і до яблуні йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
— Но, Карий!
— Кому що, а курці просо.
Розплющує очі. Над ним схилилося усміхнене, щасливе обличчя Марти.
— Вставай, лежню, ранок недалеко, — сміється дівчина, тягнучи його за руку. — Горенько мені з тобою. Та хоч посунься. Увесь піджак зайняв, і клаптика жаліє.
— Я — увесь піджак? Та як же це увесь? Та я тобі увесь, — не знає спросоння, що сказати.
— Лихо моє, що він меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! — обвиває руками пругку парубочу шию.
— Хоч не задуши, — хто тобі так гарно і багато про все буде розповідати! — нарешті зовсім прокидається.
— А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся.
— Яка?
— Відгадай.
— Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив?
— Мало не вгадав, — щасливо пирхає в руку. — Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск поділити не змогли — Созоненко крутити почав. Тоді Сафрон розсердився, почервонів та як стукне кулаком по столі: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвір'ї не чув, душа твоя тринадцята!»
— Так і сказав?
— Так і сказав.
— А Созоненко що?
— Перелякався, гроші в капшук з стола і позадкував до дверей, наче рак. Тільки вже надворі зітхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрійовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерція комерцією. Коли б не я — дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцінь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки підвозу не буде. За це і пай повинен більший получити на законній комерчеській основі», — перекривила Созоненка.
— А Сафрон що?
— Схопив бучок з дровітні, вилаявся та бучком на Созоненка.
— Попав? — сміється Дмитро.
— Жаль, що не влучив, — щиро жалкує дівчина. — Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животі затис.
ОТ і поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек між собою розбили.
— Гляди, чи ворон ворону око виклює... Не віриться щось.
— Який ти Хома невірний! Мій старий норовистий. Як підскочить що — за найбіднішого віддасть... Біжу, біжу, бо скоро вже світатиме. Кинуться мене шукати...
Міцно пригортає парубка, ще міцніше цілує в уста і біжить по росі, шарудячи широкою спідницею.
— Почекай, Марто.
— Потім, у суботу дожидайся.
Клубляться тумани в долині і непроглядною пеленою закривають дівчину від хлопця...
 
VIII

читати