
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знову заховалась за матір'ю. Вона білява, середнього зросту, з цікавими і ясними очима, з напівдитячою радісною усмішкою.
«Любить попустувати, а коли сміється, на щоках, певно, підстрибують ямки», — помічає мимохіть Дмитро і починає дивитись у далечінь.
— Славну дочку Бондарі викохали. — Грицько проводжає жниць довгим поглядом.
— Здається, славну, — відповідає Дмитро, відновлюючи в пам'яті образ дівчини. — Всього доброго, Грицю.
— Всього доброго, — з чуттям стискає руку міцними пальцями. Він знає, що Дмитро поважає його більш, ніж кого з парубків, і дружбу старшого парубка приймає за честь.
Поважно поскрипують колеса і чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постаті Марійки й Югини. Віддаль зменшила їх, зробила темнішими.
«Справді славна дівчина. Очі аж світяться. Правдиві». Хлопець поринає у спогади і не помічає, як підручний Ласій, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою і швидко кинувся вперед.
— А щоб він тобі здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!
Недалеко від дороги по пояс у вівсі стоїть Сафрон Варчук і розмахує грабками, відганяючись від розлюченого Ласія.
Подивився Дмитро на округлені від несподіваного страху і злоби очі Сафрона, на неспокійні помахи важкої, наче вилитої, голови вола — і все зрозумів.
— Таких, як ви, ревучих навіть тварина терпіти не може, — . злісно відкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.
— Щоб тебе трясця вхопила, дідькового сина! Щоб тебе!.. — стихав позаду охриплий голос Сафрона.
Дмитро погладив підгарля Ласія, і той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтіння, розводило рожеву роздвоєну пелену, з-під якої ворушився синій димчастий, білок.
«Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному», — криво усміхнувся Дмитро, сідаючи на полудрабок, його спокійне обличчя стало злостивим, недобре засвітилися темні очі.
«Випустив би кишки — і господареві вини не пришиєш — хай остерігається. І худоба розбирається, де погань, а де порядна людина».
Пливе обабіч шляху жовта і червона пшениця і аж на горбку зупиняється біля озерця рожевого маку. Тільки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дітвора у високі жита.
VI
...Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода біля греблі, навколо торішній очерет шумить сухими стрілами, а з-під коріння пробивається свіжа зелень; одцвітає ліщина, рясно повикидала червоні кетяги гірка осичина. І серцю без причини радісно стає — чи то від того, що вода подзвонює, чи тому, що на ліщині не тихне соловей, чи тому, що зорі прихиляються зовсім низько, плещуть під ногами, і людина йде по стежці у зоряному колі. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привільне і тоскно трохи — чогось воно жде. Якоїсь іще невідчутої великої радості, що десь наче поблизу ходить, та не вмітиш її.
Біжить стежка понад ставом, пахне смільними молодими бруньками. Перейти рівчак і тут дві стежки перетнуться — одна в село, друга на хутір.
Скинувши з плеча габлі, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох підпорках посередині кладку.
«Впаду чи не впаду?»
— А я думала — шубовснеш у воду. Ішов, наче глек з сметаною ніс! — сміється дівчина на березі.
— Марта!
— - Нарешті побачив. Спасибі і за це.
Перетнулись дві стежки — одна в село, друга на хутір. «Куди ж піти?»
Воркує голубом рівчак, усміхається Марта, і незвично хороше і неспокійно стає хлопцеві. Переминається з ноги на ногу, габлі то на плече положить, то зубцями в землю зажене.
В одсвіті зорі пролетів селезень і незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.
«Ну його к бісу, — нарешті сердиться сам на себе, похапцем прощається і йде в село, а Марта — на хутір.
— Дмитре, ти нічого не чув? — озивається невидюща — темінь.
— Ні.
— Вовки в лісі з'явилися. Не чув? Думаєш, мені тепер не страшно на хутір іти? Зуб на зуб не попадає!
— А коли не попадає, то друге діло, — не знає, що відповісти, і прямує на стриманий насмішкуватий голос...
Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбільше боялись Сафрона Варчука. Стрічались біля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофійовим дідом. Всихаючи, вони розчахалися на вітрах, трухлявіли, запалими гніздами сумовито дивились на світ, дотлівали іржавим огнем. Після осінніх робіт Дмитро повикорчовував найстаріші дерева, а навесні половину землі засадив щепами... Як поснуть всі дома, крадеться Марта між деревами і дух затаїть. Розстелить він піджак на траві, посідають біля старої, навскіс перевислої дубівки. І мовчить Дмитро, хоч би слово тобі. Знала, всім дівочим серцем розуміла, що добре хлопцеві з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка і дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає віддати за пихатого
Останні події
- 14.07.2025|09:21V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» презентує цьогорічну програму
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року