Завантажити

Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!
— Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..
— Сільрада наша... Мірошниченко, значить, страшніший за це начальство, — заспокоїв жінку Данька підпилий Січкар.
— Цей Мірошниченко домірошникується, — похмуро пообіцяв Данько.
— А мене не зобидили? Душа перетліла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. — Руді вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось — підпалили її, голосно чмокнулись уста.
— Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, — спинив їх Сафрон. Він пив і не впивався. Великі очі насторожено і зверхньо оглядали гостей.
— Таку скриню своїй дочці приготувала, що парою коней з місця не зрушиш. Одних кожухів... І червоний романівський, і білий, і чорний, і критий...
— І я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батьків.
— Купував мій старий коня, і купив, приїхав додому — аж це кобила.
— Га-га-га!
— Цить, стара, не страми серед людей. То кінь новомодний.
— За твоє здоров'я, Дмитре, — зупинився Сафрон біля їхнього столу. — Чував, чував, що у батька весь пішов. Господарюй, корінням в землю вростай — це сила наша, — і чокнувся чаркою.
Марта ледве не вискочила з-за столу і, приховуючи радість, подала голос:
— А зі мною?
— Можна й з тобою, мазухо, — звузились очі Сафрона. — Щоб щасливою була.
— У ваших руках моє щастя, — встала і вдавано зітхнула.
— У господніх, — підвів угору чорний вказівний палець. — Я не ворог тобі — І знову голос став розважливим і строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помітила цього.
«Чуєш, любий мій?» — говорив погляд дівчини.
— Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? — підштовхнув її трьома пальцями Карпо.
— Подивись, як Ларіон Денисенко «вісімки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнілий чолов'яга пильно цілиться очима в двері, але, зробивши два кроки вперед, невідомою силою відштовхнувся до лави.
— Ух, ти, холеро, — насторожено дивувався Ларіон і знов пильно цілився на клямку.
У сінях Марта обвила руками Дмитра:
— Чув, чув, що сказано?
— Та чув же. Побачать іще, — одхилив дівчину від себе. Над ґанком висіли важкі кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечірній промінь сонця з відчиненої хвіріки освітив Марту, Дмитра і погас — хтось з вулиці зачинив хвіртку.
— Виберу пору, коли старий роздобриться, і скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив...
— Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай і дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горіх у шкаралупі, — сперся рукою на волоський горіх.
І раптом здригнулася дівчина, обернулась до воріт: з вулиці розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.
— Невже до нас? Невже до нас? — скривилась од болю.
Розчинилась брама.
Закосичені кольоровими биндами, підлетіли під ґанок задимлені шпаки, і Митрофан Созоненко в шапці-макітрі підвівся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цілу голову за батька Ліфер. Він зразу ж злісно закліпав на Дмитра.
— Марто, батьки дома? — витираючи піт з рудого обличчя, усіяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дівчині ржаву руку.
— Дома, — обернулась, здригнулось плече і, похиливши голову, дівчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Ліфер, дивлячись згори вниз.
«Ворон ворону око не виклює. От і просись тепер», — засмоктало всередині Дмитра. Зійшов з ґанку і важко опустився на невелику вогкувату лавку, затінену вишняком.
Від болючих думок щось обривалось у ньому і здавалося — вечір ставав невидющим і важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатні двері, і жмут п'яних голосів долетів до Дмитра.
З сіней вийшов Сафрон, попрямував до воріт і довго, як пляма старого портрета, чорнів у рамці розчиненої хвіртки. Навколо нього все більше густіла синь, і нарешті темінь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через поріг.
«Неначе окружне начальство... Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Ліфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия візьме. Брешеш, щоб я дівчину в баришницькі руки віддав...»
— Кого виглядаєте; Сафроне Андрійовичу?
— Та...одного гостя, — тихо з паузами озвався голос Варчука.
— Видно, важливого? Бачу: кілька разів виходили. А ви спроста не будете... — заклекотав смішок, і Дмитро недочув останніх слів.
— Гість порядний.
— Чи не Омелян Крупяк?
— Він. А ти звідки знаєш?
— Ще б не знати.
— Він на Покрову іноді заскакує до мене. Це дорогий для нього день.
— Ще б не дорогим був. Врятували тоді Омеляна. В двадцять першому діло було... Навряд, щоб він сьогодні прибув.
— Щось трапилось? — глухіше забриніли тривожні нотки.
— Ні... Омелян, здається, на повишення пішов,

читати