Завантажити

грудей запорожця вирвався несамовитий крик тріумфу.
— Дякую тобі, господи! — прошептав він, зводячи очі до неба. — Ти вже тут, на землі, заспокоїв моє розтерзане серце... Іди ж, сину... іди, але бережи себе: в тобі єдиному моє життя, моя радість...
— Бережіть себе, батьку! — тремтячим голосом промовив отаман і припав устами до сухих дідових рук.
Старий запорожець прихилив ближче голову Найди і, поклавши на неї руки, ледве чутно мовив:
— То нехай же благословить тебе бог! — і, ще раз поцілувавши козака в чоло, знесилено ліг і заплющив очі.
Ще сонце не сходило, як Найда із своїм загоном виїхав з монастиря й поспіхом, через дрімучий ліс, подався на захід, в напрямку Вільшаної та Лисянки.
Усі їхали мовчки, пригнічені жахом щойно баченого; але, крім цієї спільної причини похмурого настрою, у багатьох було це й своє особисте горе, яке посилювало душевний тягар: Петро, наближаючись до рідних місць, мимоволі згадав замученого ляхами батька; Найда перебував під враженням жахливої розповіді старого запорожця й нового почуття любові й обов'язку, скріпленого присягою, даною отаманом своєму рятівникові; Дарина переживала близьку розлуку з коханим — невідоме майбутнє будило в її душі невиразне передчуття фатальних втрат, дівчина серцем уже чула біду, що насувалася з чорної імли.
Та й у кожного напередодні кривавих боїв зринали з потаємних глибин душі зворушливі спогади.
Коли втомлені коні побігли повільніше, Дарина під'їхала до Найди й тихо спитала його:
— Об чім, коханий, так задумався?
— Га?! — здригнувся отаман від несподіваного запитання, яке порушило його задуму. — Це ти, моя люба, моя зоре?
— Ох, коли б тільки бурі та грози не розлучили нас навіки, — мовила дівчина. — Ти ось зажурився, друже мій, і в моє серце теж запала печаль... Справді, куди мені тепер податися? Мотронинський монастир розграбовано... там тепер ні мені, ні пораненим немає притулку; у Київ, поки не скінчиться ця велика боротьба, я не вернусь нізащо, та й потому вернуся туди хіба що з тобою, вірною дружиною, яку дав мені бог...
— Щастя моє, радосте моя, вся надія в тобі, все життя для тебе! — прошепотів у відповідь Найда, сп'янілий від захоплення.
— Так, — тихо, але твердо вела панна, — без тебе мені не жити. Але як під час цієї бурі... не сховатися від неї, ні, навпаки — як хоча чим-небудь бути корисною в смертельній борні? Я б з радістю полетіла з вами в похід!
— Боронь боже! — вигукнув отаман. — Це неможливо. Тривога за тебе, за твоє життя зв'язала б мені крила.
— Але яка мука, друже мій, не бачити тебе, сидіти десь згорнувши руки й думати щохвилини, чи не трапилося з моїм жаданим якогось лиха!
— Ні, не тривожся: не трапиться! Я вірю в свою фортуну, і якщо душею буду спокійний, то гори зрушу...
— Про що ж ти думав?
— Не про небезпеку, ні, — посміхнувся Найда. — Але я в монастирі дізнався багато про що вельми важливе від старого пораненого запорожця... почув од нього несподівані речі... Виявляється, він мій названий батько, він урятував мені життя й виховав мене; його сім'ю з нелюдською жорстокістю знищив Кшемуський, губернатор лисянський, і я заприсягся відплатити катові за цей злочин. Лисян-ський замок неприступний, Дарино, але страдник розповів мені, що там є потайний лаз, через який можна дістатися до самісінької спочивальні губернатора... Мій батько років двадцять тому, скориставшись цим лазом, зумів пробратися в замок. От я й думаю, голубко моя кохана, як би дізнатися, чи зберігся той лаз і донині? Залізняк тепер обложив Лисянку, та ця облога забере багато часу й дасть змогу ляхам отямитись і зібрати сили, а негайний штурм вимагає великих жертв. От якби пробратися до замку через потайний хід, тоді б ми легко здобули його!.. Саме про це я й думав, моя зоре.
— О! То важлива новина! Треба поміркувати й допомогти нашому гетьманові, — задумливо сказала Дарина. — Я спершу було навіть зраділа, що монастир... ні, не тому, що він зруйнований, — схаменулася дівчина й мимоволі почервоніла, — ті страхіття і криваві злочини... ох, від них у мене і досі кров холоне й серце стискається... Але я було зраділа, коли мій кінь ступив за ворота й знову помчав поруч з твоїм. Ох, тільки тепер мене мучить сумління, що я не залишилася біля твого батька. Йому потрібний догляд, а я лише про себе думала; та я ж не знала, що це твій батько і благодійник.
— Не тривожся, моя люба, коло нього лишився знахар, — заспокоїв дівчину отаман.
— Ну, слава богу, а я, може, й тут стану в пригоді, — загадково промовила Дарина.
У цей час до Найди під'їхав диякон і перебив розмову:
— А що, батьку отамане, либонь, поїдемо швидше? Коні відпочили!
— Гаразд, — погодився Найда й махнув рукою:
Козаки підібрали повіддя, свиснули й помчали мов вітер.
Незабаром подорожні прибули у Вільшану, де, як виявилося, стояв Залізняк з головними силами. Ще в дорозі, розпитавши зустрічних козаків.

читати