Завантажити

шалений опір, що його чинили беззахисні ченці, намагаючись відстояти свою святиню від осатанілих недолюдків.
— Ходімо звідси... немає сили... — глухим, здавленим од хвилювання голосом промовив нарешті отаман.
Козаки похилили голови й мовчки вийшли.
Сполохані їхніми кроками кажани, що ховалися під високим склепінням храму, шугнули з тихим шурхотінням в зяючі отвори вікон...
Вийшовши на монастирський двір, козаки подалися до кам'яних покоїв владики. Там вони також побачили сліди грабунку, звірства й дикої злоби. Найда з своїми товаришами мовчки ходив по кімнатах, скрізь натикаючись на трупи, на розбиті скрині, столи й шафи, на зірвані й порубані ікони.
У спустошені покої з моторошним стогоном вривався вітер.
Кілька разів Найда мимохіть зупинявся й витирав сльози: єдиний світоч віри, єдиний маяк, що сяяв нещасному краєві провідною зіркою серед навколишнього мороку, був тепер зруйнований, знищений, пограбований. Служителі віри, напутники й захисники народні нині лежали понівечені, мертві, лишившись вірними своїй святині до останнього подиху.
— Невже ж не зосталося нікого в живих? Ані єдиної душі?! — скрикнув отаман. — Адже дияволи налетіли на монастир, видно, недавно, днів зо два тому...
— Певно, так, батьку, — погодився Петро. — Ще й трупи не смердять... А чи не сховався хто-небудь он у тих келіях?
Козаки вийшли з покоїв владики й повернули до довгої низької будівлі, де були келії ченців. І тут на них чекала та сама німа картина, що краяла серце. Багатьох ченців було задушено в келіях під час молитви — їхні задубілі трупи лежали ниць біля аналоїв.
Здавалося, над цим безмовним кладовищем зависло розпачливе волання про помсту.
Найда з товаришами, обдивившись келії, вийшов до сіней, коли нараз із темного кутка долинув тихий стопн.
— Хтось стогне! — скрикнув отаман, зупинившись і прислухаючись.
— Стогне, стогне! — підхопили козаки. — Он там, у кутку, за дверима. Усі кинулись туди й побачили розпростертого долі сивого запорожця велетенської будови.
На його голові, прикрашеній білим, як сніг, оселедцем, зяяла широка рана, — кров на ній запеклася й перетинала весь череп почорнілим рубцем; очі в старого були заплющені, обличчя вкривала смертельна блідість. Найда швидко опустився на коліна й, припавши головою до грудей запорожця, радісно вигукнув:
— Живий, живий!
Потому він уважно оглянув оану на голові:
— Нічого страшного, ослаб тільки, можна ще виходити... Ану, панове, піднімімо лишень його та швидше покладімо десь у затишному місці!
Козаки насилу підняли запорожця й перенесли в одну з келій. Там його поклали на ослоні з дерев'яним узголів'ям, підмостивши киреї.
Розбите вікно завісили рясото, що валялася на підлозі, й засвітили вцілілу від розгрому лампаду.
Дідові влили в рот трохи горілки й побризкали його водою, після чого він одразу прийшов до пам'яті. Отаман тепер глянув на запорожця уважніше, і йому здалося, що він уже десь бачив це мужнє обличчя, мало того — воно збудило в його серці якесь радісне хвилювання.
«Авжеж, це той запорожець, який часто наїжджав у Січ, турбувався про нього, ще хлопця, розпитував про його успіхи у військовій науці й бойовій звитязі, той самий, що не раз дарував йому дорогу зброю і примовляв: «Старайся, синку, вчись... будь лицарем; станеш оборонцем нашої неньки України й месником за її рани!»
— Славний лицарю, діду любий! Чи ви пізнаєте мене? — спитав Найда, схиляючись до самого обличчя запорожця.
Той пильно подивився на отамана, і раптом у тьмяних очах його блиснув радісний вогник:
— Аякже, аякже... пізнав, коли я ще на сьому світі і якщо мені не ввижаються привиди... Найда? Атож! Лицар, посланий богом врятувати народ!
— Раб смиренний його святої волі, — відповів отаман.
— Найда? — ледве чутно перепитав запорожець.
— Еге ж, діду, коханий мій, Найда.
— Отже, господь явив мені свою ласку... — спроквола заговорив поранений. — І врятував мене... хоч я, може, й чужого віку зажив, та ще не виконав узятого на себе обов'язку... і послав любого й рідного моєму серцю... з яким хоч перед смертю розважу душу.
— Та ви, батьку мій, поранені не смертельно, а тільки ослабли від утрати крові.
— Я й сам так думаю, — згодився запорожець. — Мене ще й дрючком не доб'єш... Рани, як на собаці, присохнуть. І я цією рукою ще немало покладу наших ворогів! — підвищив він голос. — Тільки дай мені напитися студеної води... А то ніяк не міг доповзти до колодязя...
Вода відразу освіжила діда. Покликали й старого знахаря, що був у Найди-ному загоні; він оглянув рани, змочив їх горілкою, присипав порохом і вміло перев'язав, а хворому порадив випити склянку горілки.
Після перев'язки поранений тільки трохи скривився і, усміхнувшись, сказав:
«Мовби щипає... та дарма!» — і навіть підвів голову, спершись на руку.
— Каторжні ляхи, — розповідав старий

читати