Завантажити

запорожець, — пробралися в монастир, мов злодії... таємним лазом... і напали зненацька... перебили охорону... Що накоїли гаспиди-розбійники — то й подумати страшно. Я лежав під трупами й нічого не бачив уже...
— Дяка богові, батьку, що ваші очі не бачили цих страхіть, а то б ви самі вирвали їх із лоба, щоб більше й на світ божий не дивитися!
— О! — простогнав запорожець. — Підведи тільки, господи, мене із смертного ложа, і вони ще згадають діда Свирида Тарана! І як усе це сталося — втямити не можу! Я з двома хлопцями привіз сюди поранених, щоб підлікувати їх і тебе дочекатися, — чула моя душа, що тут я з тобою, рідним, зустрінуся... І ось, коли кругом наші орли-білозорці б'ють шулік і гадюк, коли довкола палають панські маєтки й княжі замки — нараз чималий загін з команди проклятого Кшемуського, під проводом того звіра Стемпковського, виринає тут... Вночі чую тривогу і передсмертні крики... Вибігаю й бачу, що вже висаджують двері в церкві... А монахи там замкнулися з велебними ієрархами... Я кидаюсь із своїми хлопцями в самісіньку гущу... Кришу направо й наліво, але якомусь гаспиду пощастило рубонути мене... У голові враз закрутилося, наче в млині, а в ушах задзвеніло... і земля стала піді мною хитатися... Блиснула думка, що кінець мені приходить... то я до хлопців: «Тікайте, — мовляв, — і мерщій кличте сюди Залізняка!..» Один із них прорвався через браму до лісу, а другий десь заховався... От уже не знаю, як і чого... тільки він як гукне: «Панове! Гайдамаки!» — то ляхи й кинулися навтікача! Я лежу напівживий і чую, як Стемпковський командує, щоб замикалися в монастирі, бо тут, за мурами, оборонятися легше... Та куди там — не слухають: «Брама, — репетують, — зламана!» І всі — до лясу! А насправді гайдамаків і не було, хлопець навмисне обдурив... Тільки де він потім дівся — не знаю... Я вже другий день на цьому кладовищі; виліз з-під трупів і доповз до сіней, усе шукав води... спрага мене мучила... Ну, й дуба дав би, звісно, коли б господь не послав вас, моїх рятівників...
Ця розповідь стомила знесиленого від втрати крові діда, і він, ледве доказавши останні слова, впав у забуття; стривожений отаман кинувся до кухля з холодною водою, щоб привести старого до тями, та знахар зупинив його:
— Це він не зомлів, а наче б теє... заснув од безсилля... То нехай спочине:
це на краще!
Найда прислухався до тихого дихання пораненого і заспокоївся.
— А чи можна його взяти з собою? — після довгої мовчанки спитав знахаря отаман.
— Навряд... Дороги, либонь, не витримає... Рана тяжка, а сили поки що замало... З тиждень би йому полежати треба та добре, як водиться, поїсти й попити — ну і прибуло б крові... Тоді зовсім інша справа... Ач який велетень, старовинного заводу... Хіба такий не витримає? Еге! Тільки що не кажи, а на це потрібен час!
— Тоді хай побуде тут, — вирішив Найда. — Але треба залишити п'ять-шість надійних хлопців, щоб доглядали його і на випадок, коли нападе яка-небудь лядська банда, дали їй відсіч-Отаман послав Петра з наказом до козаків будь-що полагодити міст, а надто браму, і звелів, щоб прийшло кілька чоловік копати братські могили й ховати мучеників.
У монастирських майстернях знайшовся різний столярний інструмент і вірьовки — це допомогло швидше полагодити міст і ворота. Тим часом у храмі з гаків і цвяхів знімали трупи замордованої братії і клали їх посеред церкви, а на цвинтарі копали глибокі й широкі ями. Отець диякон з Дариною готувалися ховати вбитих. Знахар не відходив од запорожця, пильнуючи його неспокійний сон. А Найда в цей час устиг обійти із смолоскипом монастирські стіни та рови й переконався, що вони не пошкоджені. Біля брами отамана наздогнав Охрім і сказав, що знахар просить його зайти до пораненого запорожця — він щойно прокинувся. Коли Найда зайшов у келію, дід Свирид уже напівсидів, спираючись спиною й ліктями на попідмощувані киреї.
— А що, батьку, як вам? — співчутливо спитав отаман.
— Та бачиш, сину, вже сиджу... — посміхнувся запорожець. — А завтра стоятиму, а післязавтра... чого доброго, й ворога битиму.
— Тільки для сього треба теє... набратися сил... а для сил ось це зілля помічне... — І знахар подав якусь настоянку, в котрій за основу правили горілка й мед. Хворий випив запропоноване питво й поманив Найду ближче до себе.
— Це ти, сину мій коханий, справедливо величаєш мене батьком... — лагідно заговорив він. — Багато що тобі відомо... багато дечого я давно збирався тобі розповісти, та ось замалим не забрав своєї таємниці в могилу... Але господь не схотів того... Пане знахарю, голубе, залиш нас з отаманом самих на часинку: мені треба побалакати з ним...
— Гаразд, — відповів знахар, — тільки б ліпше панові лицарю зараз спати, ніж теревенити...
— Встигнемо, голубе! Виспатися можна і в могилі, а поки язик повертається в роті, то чого ж і не потеревенити?
— Та воно так, звісно... як поміркувати... — знахар не доказав і вийшов з келії.
—

читати