Завантажити

вигукнув отаман, — що батько в мені не помилився: я помщуся цьому гаспидові, цьому сатані Кшемуському так, як не снилося й звіру Яремі!
Запорожець схопився руками за отаманове плече й засміявся таким моторошним хрипким сміхом, що Найда мимохіть здригнувся, а серце його похололо.
— Я вірив і вірю, що син... — тут старий урвав мову і якийсь час мовчав. — Та коли, — почав він знову, — ти несподівано пішов у ченці — це мене замалим не вбило! Адже я невідступне, мов тінь, стежив за кожним твоїм кроком, знав усе, що ти робив, знав навіть твої думки... І раптом, у розквіті твоєї слави, тоді, як усе товариство вшанувало тебе довір'ям, — ти щез, зник безслідно, невідомо куди! Я шукав тебе скрізь, розпитував — ніхто нічого не міг сказати. Усі вирішили, що ти загинув десь у бою або що тебе схопили й стратили ляхи. Ох, коли б ти знав, що робилося в моєму серці! Знайти собі сина, знайти собі єдину втіху за всі муки — і знову його втратити!..
Старий запорожець міцно стис Найдину руку і, ще більше хвилюючись, вів далі:
— Але в стократ тяжче мені стало, коли я дізнався, що ти пішов у ченці... О, з моїм горем не могло зрівнятися ніщо! Присвятити тобі все життя, ростити, викохувати для того, щоб перелити в тебе всю душу, — і нараз побачити твою зраду! Так, зраду, — наголосив запорожець, до болю стискаючи Найді руку. — Тому що тільки зрадник може думати про порятунок своєї душі в той час, коли гине рідний край!..
Найда весь спаленів, а потім побілів, наче полотно. Старий важко перевів дух і заговорив хрипким од хвилювання голосом:
— В першу мить я хотів убити і тебе, і себе... Та серце мене стримало, воно підказало мені, що ти повернешся до нас, що ти не зрадиш! Я стежив за тобою повсякчас, я не спускав тебе з ока, я чекав... я благав бога... І ти повернувся! Повернувся тим самим лицарем-козаком! Ох, коли б ти знав, як мучився я від думки, що, може, ти вже й любити розучився наш знедолений край!
— Батьку, як ви могли подумати таке? — гаряче промовив отаман і знову весь спаленів від незаслуженої кривди.
— Так, я батько тобі по духу, але не по плоті, — з болем сказав запорожець. — А от якби ти зустрів свого рідного батька, хіба б ти не залишив для нього всіх нас? Хіба б ти не перейняв усіх його думок, його... — старий замовк і впився очима в .Найдине обличчя.
— Але ж ви самі казали, що батько мій був український шляхтич. Та коли б він був єврей, турок, поляк — присягаюся вам, я на нього не проміняв би вітчизни! Тепер ніхто й ніщо не вирве України з мого серця!
— Так, так! — скрикнув дід, задихаючись від якогось несамовитого збудження. — Сину мій! Радосте моя! Втіхо моя!
Він палко обняв названого сина і якусь мить мовчки притискав його до своїх грудей. Найда чув тільки, як сильно билося серце старого і з яким важким свистом виривалося дихання з його грудей...
— На тебе надіюсь, у тебе вірю, — через хвилину заговорив дід, злегка відхиляючи од себе Найду й з невимовною гордістю вдивляючись у його прекрасне обличчя. — Пересели в себе мою душу, врятуй Україну й не забудь помститися душогубові за дітей і за батька...
— Присягаюсь, — урочисто промовив отаман.
— Вірю, вірю... — прошептав запорожець і, знесилений страшенним хвилюванням, упав на тверде узголів'я.
Смертельна блідість вкрила його обличчя, очі заплющились... Найда стривожено нахилився до старого, але той похитав головою і прошепотів:
— Ні, ні, сину, моєї залізної натури радість не вб'є. У цей час почулися чиїсь кроки...
До келії ввійшов Петро й доповів, що все уже готово до від'їзду, ворота полагоджені й нещасні мученики поховані.
— Поставили й хреста, — додав він, — не встигли тільки високої могили насипати.
— Насиплють їм могилу думи й пісні наші, — похмуро відказав отаман. — І тієї могили вже ніхто не зруйнує. До ранку ще далеко?
— Вже світає.
Почувши Петрові слова, дід розплющив очі.
— Світає? — пошепки спитав він, звертаючись до Найди. — Чуєш, світає... поспішай же... ти ще встигнеш, не гай же й хвилини... Пам'ятай присягу!..
— Пам'ятаю, пам'ятаю, батьку... Але як я вас тут залишу? Хижаки можуть знову повернутися!..
На обличчі запорожця промайнула зневажлива усмішка, він махнув рукою і сказав: замість вас полечу й знайду таємний хід, я присягався і знову присягаюсь: помщусь за вас лиходіям так, як помстився б за свого рідного батька!
— Так, так, ти помстишся! — гарячкове заговорив запорожець, впиваючись очима в обличчя Найди. — Ти — син мій, мій тепер син! Мій! Ох, сину, я стільки років таївся від тебе й лише нині можу пригорнути тебе до серця. Йди ж до мене... дай обняти тебе ще раз!
Запорожець з якоюсь нелюдською силою притис отамана до своїх грудей і, задихаючись од хвилювання, промовив:
— Мій син, мій! Українець серцем і душею і страшний месник ляхам!
— Українець серцем і душею і страшний месник ляхам! — повторив за ним і Найда.
З

читати