Завантажити

її і пригорнув до грудей.
Пріся схопила його руку й почала цілувати. Та гетьман, нічого не кажучи, вивільнив свою руку й, підвівши Прісину голову, ніжно поцілував дівчину в чоло.
Якусь мить він сумно дивився на бліде, засмучене личко Прісі, а потім, зітхнувши, сказав:
— Ех, дівчино, дівчино! Не в добру годину причепила ти свій човник до мого байдака. За моїм байдаком іде крута хвиля, вона заллє, розіб'є твій човник, не дасть йому дістатися до тихої пристані.
— Хоч на дні моря, хоч у самісінькому грозовому вирі, тільки б з вами! — в пориві невимовного кохання скрикнула Пріся й припала до грудей Залізняка.
XXVI
Лисянський замок був милі за дві од Вільшаної, і надвечір того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовності, молодої красуні-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко від брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед і засурмив. Із замку довго не відповідали, нарешті по великій паузі з надбрамної вежі засурмили. Передовий — то був отець диякон — під'їхав ближче.
— Хто ти? — гукнули з вежі.
— Осавул його мосці молодого пана Ржевуського; а їде він до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регіментаря і просить гостинності...
Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказані губернаторові, і він захотів перевірити — друзі чи вороги напрошуються до нього в гості.
— А хто у нас тепер за регіментаря? — з височини вежі спитав осавула сам губернатор.
— Хоробрий і преславний полковник Стемпковський; він у Білій Церкві вже перебрав командування кварцяним військом... — відповів диякон.
— А звідки він туди прибув і коли?
— Прибув він учора... Звідки — пан капітан краще знає... а я чув, нібито від його ясної мосці, пана тутешнього губернатора.
Ці дві слушні відповіді розвіяли сумніви Кшемуського, та й, крім того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.
Губернатор звелів одчинити браму.
Гостей він зустрів у своїй парадній залі вельми урочисто і, разом з тим, дуже привітно; а з вельможною панною, російською підданицею, нібито відбитою Стемпковським у гайдамаків, повівся навіть підлесливо, сказавши, що замок та команда й усі люди — до її послуг — і що, при першій можливості, він сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.
Цього разу Найді щастило: прізвище, яким він назвався, було вельми відомим і шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман міг бути спокійний, що його не піймають на вигадці, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхіседека, становище кварцяного війська або вісті з Росії — він знав чудово і тому міг вільно, у різних варіаціях, імпровізувати на ці теми.
Після короткої бесіди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустріли пані Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню і була дуже засмучена. Пані губернаторова зустріла гостей надзвичайно привітно.
Дарина хоч і не зовсім вільно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав'язалася жвава розмова. Дівчина була змушена вдруге розповісти про страхіття, яких вона нібито зазнала в полоні у гайдамаків, і про несподіване своє врятування.
Під час розмови пані Кшемуська кілька разів зупиняла пильний погляд на обличчі Найди. Спершу отаман на ці погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душі якесь тривожне почуття. «А чи не бачила мене де-небудь ця пані — в Печерах або серед козаків? — подумав сам собі отаман. — Ото славна штука буде!»
Губернатор теж помітив пильні погляди дружини й спитав її:
— Ядвіго, ти хіба раніше де-небудь зустрічалася з вельможним паном?
— Раніше ні... ніде... правда ж, пане? — якось непевно відповіла Кшемуська, з останніми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке мені миле... голос його... погляд пронизують серце... Ох, і мій Стась нині був би в такому віці... — зітхнувши, додала вона. — І теж чорнявий... і теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Пані губернаторова змахнула з очей мимовільну сльозу й замовкла.
В душі отамана ворухнулись жалощі... Це почуття навіть обурило його. Він прагнув гартувати своє серце ненавистю... і раптом жалощі!
— У шановної пані був син? — співчутливо запитав Найда.
— Так, був... єдиний... і загинув... — зробивши над собою зусилля, відповіла Кшемуська.
— Ядвіго, облиш, — перебив її губернатор. — Навіщо краяти своє серце? Бог дав, бог і взяв, як каже пан пробощ.
— Так, так, — погодилася пані, ковтаючи сльози, — але після приїзду того дивного лицаря, після того вузлика... не можу... не можу!
— Годі, годі, Ядвіго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщі не одне тепер материнське серце обливається кров'ю, тому всім нам треба

читати