Завантажити

портретів.
Губернатор писав, не повертаючи голови.
«Невже не пощастить перевірити механізм?» — думав Найда.
Його пекла нестерпна цікавість. Кілька разів отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.
Нарешті Кшемуський підвівся й чемно промовив:
— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотіла передати щось ясновельможній пані Стемпковській. Певна річ, це можна було б і завтра... Але оскільки пан поспішає...
Серце Найди завмерло від радості. .
— Так, так, я поспішаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного місця, — відповів він, насилу приховуючи жагуче нетерпіння.
— В такому разі прошу пана зачекати тут п'ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, і Кшемуський вийшов з кабінету. Ледве затихла вдалині його хода, як Найда одним стрибком опинився біля портрета й пальцями щосили натиснув на чорні очі лицаря.
Портрет тихо відсунувся: за ним були двері до підземного ходу...
XXVII
Тим часом в Умані все кипіло: нова міліція то переносила на стіни фортеці бойове спорядження, то укріплювала табір, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жінки, що почувалися на силі, також брали діяльну участь у спільній роботі, слабші плакали й молилися, а деякі в розпачі, мов сновиди, блукали по місту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: відправа йшла за відправою, тужливий, похоронний дзвін не змовкав з ранку до півночі... У храмах було повно старих і жінок... Одні били себе кулаками в груди, інші лежали ниць на чавунній підлозі, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненій синагозі гамір не вщухав ні на мить: розпачливі крики й голосіння долітали на майдан і навіть до губернаторського замку.
Тільки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор і наказав попові щодня правити службу, а закличні удари дзвона розлягалися далеко над містом, до церкви чвалали тільки старі й каліки — решта хлопів та міщан порозбігалася... Навіть спокусливі пропозиції єврейських купців, які просили міщан взяти на збереження їхній крам, обіцяючи за це великі гроші, не могли вдержати нікого.
У покоях губернатора теж було не веселіше, ніж у синагозі, — тільки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усієї сім'ї лише сам Младанович і його донька Вероніка виказували цілковите самовладання й відвагу. Шафранський, котрий якщо не по крові, то за взаємними симпатіями належав до сім'ї губернатора, підтримував бадьорий настрій в усьому місті; він з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборі — і скрізь з безжурним сміхом та дотепами запевняв, що його фортеця міцна й неприступна, що він сам хоче якнайшвидше побачити «ту погань» і почастувати її з височини мурів картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота — це про воду... Мешканці Умані, слухаючи Шафранського, переймалися відвагою і, стоячи на валах, виглядали ворога навіть з деякою задерикуватістю... З валів було видно розставлені Гонтою за версти дві од міста пікети, які оточували Умань довкола — так що-навіть миша не проскочила б до фортеці повз них; така ретельна охорона всіх тішила й розвіювала підозри щодо Ґонти. «Якби він плекав у душі зраду, то відразу б утік до гайдамаків, а то ні — твердо стоїть і охороняє місто», — так думав кожен, побувавши на валах...
Найвищим пунктом, що панував над усією Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цій вежі оселився сам Шафранський, а на вишці в нього зберігалися різноманітні астрономічні прилади, серед них і підзорна труба. Вероніка кілька разів на день вибігала на вишку й кожного разу поверталася звідти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на місці, а ворога ніде не було видно. Цю заспокійливу звістку вигукував на міських вулицях і оповісник, вселяючи надію в серця уманців...
Першого дня Сара ходила, мов божевільна; її серце краялося від болісних почуттів і сумнівів: не виказати губернаторові Ґонти — означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками віддати на смерть тисячі уманських мешканців, а виказати його — це було все одно, що погубити Залізняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливість знайти якийсь вихід замалим не довела Сару до божевілля; та за ніч вона трохи заспокоїлась, і вчорашні страхи постали в дещо іншому світлі: по-перше, дівчина схилялася до тієї думки, що нових братів їй треба жаліти більше — адже їх усе життя кривдили й мучили... Крім того, вона, по суті, зараз нічого не може вдіяти: Гонта нині, мов сокіл, на волі — куди захоче, туди й полетить... а при виїзді сотника з міста вона ж таки крикнула, щоб йому не вірили, та на крики єврейки ніхто не звернув уваги — тож тепер нехай як знають...
Заспокоївши почасти своє сумління, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з міста не було можливості:
Гонтині пікети неодмінно б її схопили, і тоді їй смерть...

читати