Завантажити

немає нічого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, — зауважила Дарина.
— Ні, ні, — з гарячковим хвилюванням перебив Ті Найда, — не те! Присягаюсь, не те... Ох, щось дивне коїться зі мною... В голові наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте... — Отаман схвильовано пройшовся по кімнаті. — От і цей годинник... Я ладен дати голову собі відрубать, що бачив його колись... Невже ж це міг бути сон?
Найда зупинився перед дівчиною і задумався.
— Чому б і ні? Бувають такі віщі сни, про них розповідається і в святому письмі. Може, тобі судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.
Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.
— Стривай, — зненацька сказав він. — Ходімо зі мною туди... у той покій... З його вікон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубів...
Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пішла слідом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покій, справді обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вікна.
Придушений зойк вирвався з грудей отамана, він закрив рукою очі й прихилився до стіни.
Панна виглянула у вікно: перед ним височіла башта, на якій сиділо безліч голубів. Дарині стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дівочих очах промайнуло щось світле й радісне.
— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твій названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись із батьками в цьому замку!
— Ай справді! — з полегкістю зітхнув Найда, одводячи руки від обличчя. — Ох, рідна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рівноваги сльози цієї пані, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу... Мені стало шкода її, Дарино. Мені згадалась і моя мати... в калюжі крові... Вона захищала мене до останнього подиху...
— Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, — із стриманим обуренням промовила дівчина. — А ці пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смерті усім хлопам, усім схизматам? Га?! А хто ж ці схизмати? Нещасні жінки, діти, старі — змучені, обідрані, що мруть од голоду й страждань; замордовані священики наші, убогі ченці, які, в чистоті своєї віри, славлять у лісових нетрях господа бога... Саме, їхньої смерті жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вір панським сльозам! їхні сльози — отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братів!..
— Так, до їхніх сліз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих сліз. На кожному камені цього замку запеклися краплини крові дітей мого названого батька, і прокляття повисло над цим кублом душогубів. — Найда гаряче потис Даринину руку. — Твоя правда, зіронько!.. Дай же мені ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, — пристрасно зашепотів він, притягаючи дівчину до себе.
— Опам'ятайся, коханий! Щохвилини можуть увійти...
— Ніхто не ввійде... На одну мить можна забути все!.. Я усім пожертвував для вітчизни, Дарино: життям своїм, волею і навіть коханням до тебе. Через півгодини я залишу замок... Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в світі, над свою душу!
Отаман палко пригорнув дівчину і вкрив її обличчя поцілунками.
— Коханий мій, соколе мій! — тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей і, раптом відсторонившись, квапливо зняла з руки перстень і наділа його на палець Найди.
— Ось перстень мій, — пошепки, уривчасто заговорила панна. — Перед господом богом заручаюся ним з тобою і присягаюсь, що піду за моїм судженим хоч на край світу!
Найда притис до уст її руку... Але в цю мить почулися кроки. Закохані поспіхом вернулися до трапезної.
Слідом увійшли Кшемуський з Теклею; він попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров'я не може вийти до гостей, і доручив приймачці опікуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабінет, вирішивши написати кілька слів Стемпковському.
Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крізь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.
Найда пішов з Кшемуським у кабінет.
Це й була саме та кімната, про яку розповідав отаманові старий запорожець, вона колись правила губернаторові за спочивальню: на стінах висіли величезні портрети володарів замку — князів Яблоновських.
Увагу Найди відразу ж привернув портрет лицаря в срібних латах, з мечем у руці і чорними перами на шоломі.
Кшемуський сів до столу писати листа, а Найда став походжати по кабінету, зупиняючись то біля одного портрета, то біля іншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломі.
Власне, нічим особливим портрет не відзначався. Він висів так само, як решта, і чорні очі лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як і очі інших

читати