Завантажити

Сину мій! — вже міцнішим голосом, хоч і перепочиваючи раз у раз, почав запорожець, коли вони залишились удвох. — Я маю право назвати тебе цим ім'ям і пригорнути, як батько, до своїх старечих грудей... — І він простят жилаві руки до Найди, що сидів перед ним на низенькому ослінчику. Отаман від несподіванки здригнувся, поцілував дідові руку й припав до його грудей.
— Так, — вів далі, трохи заспокоївшись, запорожець, — я врятував тобі життя... І ти мені заступив моїх дітей, які загинули... Слухай же, настав час, коли я мушу тобі відкрити все... Хтозна, чи ми ще побачимося з тобою! Хоч я й уповаю на господа, що він підтримає мої сили... І що я доживу до хвилини розплати... Але людина гадає, а бог чинить свою волю... та й часи такі настали — сьогодні пан, а завтра пропав... І певно, господь послав тебе нині, щоб я міг відкрити тобі мою душу й висловити останню волю.
Запорожець змовк і, спершись на руку, довго й пильно вдивлявся в одну точку, ніби там перед ним розгорталися картини прожитого життя, з усіма його давніми ранами, з усіма його болями, які старий хотів повідати своєму названому синові...
— Так, так... пам'ятаю... усіх вас... мов живі! — простогнав запорожець, швидко обернувшись до Найди. — Слухай і не перебивай. Літ із двадцять тому я був, звісно, і молодший, і дужчий, і щасливіший. Відтоді серце моє скам'яніло-Колись у мене була люба сім'я... і жінка-порадниця в хаті, кохана дружина, мила розмова, і дітки — щебетливі пташенята: два синочки, мов яворочки... та підліток дівчинка, років чотирнадцяти, краща за ясну зіроньку... Як я тішився своєю сім'єю, жив, немов у раю! Ех, не вернеться!
Тяжке зітхання вирвалося з козакових грудей, голова з сивим оселедцем, закрученим за вухо, важко похилилась, а по білому з жовтизною вусові скотились і впали на стиснуті кулаки дві важкі, пекучі сльозини.
Найда ловив кожне слово, кожен звук, і вони вогненними стрілами впивалися в його серце.
— Є тут, у містечку Лисянці, губернатор Кшемуський, — продовжував свою розповідь старий запорожець. — Кшемуський... так! Напевно, чував про нього, сину?.. Гаспид над гаспидами, звір, сатана з самісінького дна пекла! Я жив на хуторі миль за п'ять од Лисянки, а цей розбійник десь поблизу полював і, на лихо, побачив мою доньку-красуню, побачив — і накинув на неї своїм неситим оком... команді було наказано взяти дівчинку в замок. Але дружина моя, справжня козачка — я був тоді на Січі — гордо зустріла непроханих гостей, заявивши, що вона не підданиця губернатора, а вільна, і діти її — вільні люди, що чоловік її запорожець і земля, на котрій сидить, — власна, запорозька, а не панська... У нас на той час гостювало дві родички та брат їхній, молодий парубок... Посланці повернулися до того диявола Кшемуського й переказали йому сміливу відповідь моєї дружини... Осатанів губернатор!.. Він не міг стерпіти, щоб хтось перечив його волі, й звелів привезти дівчинку силою, а коли хто чинитиме опір... знищити всю сім'ю!.. Так і сталося: на мою беззахисну родину напала зграя розбійників... Але три молодиці з парубком не далися в руки живими, та й дочка теж боролася... поки не заарканили її... Вони макогонами та ножами душ із десять на той світ спровадили... Та сила була на боці гаспидів... Дружину й синів порубали, а хутір підпалили... Сердешну ж дівчинку, зв'язавши, відвезли у своє чортяче гніздо... Що там було з бідолашною — не знаю... Але дитя не знесло ганьби й втопилося в лисянському ставку... А! — заскреготав зубами запорожець і вхопився за груди, аж нігті впилися в тіло, і з-під них виступила кров. — Не вдалося мені й трупів побачити, попрощатися навіки, — хрипким голосом провадив він далі. — Усі вони згоріли... і вугіль із спаленої хати змішався з дорогим попелом...
Запала тяжка мовчанка; вражений отаман не смів перервати її жодним звуком...
— Чи знаєш ти, сину мій, що то є одразу втратити все найдорожче в світі, — нарешті глухим голосом знову заговорив дід, — і залишитись одному, як палець, на кладовищі? Таке горе на шматки рве людське серце, сушить мозок, вибілює голову... Ні, такої муки не пережити, не забути!.. —Старий козак змахнув з очей сльози, що застилали йому світ, вдарив себе кулаком у груди й розпачливо вигукнув:— Але є ще страшніша мука! Це прагнути помсти й не мати змоги відплатити ворогові!.. Такої муки немає навіть у пеклі!.. Ця мука примушує людину жити, терзатися життям і чекати, чекати хвилини, щоб відплатити ворогові, поквитатися з ним — і поквитатися сповна...
— Авжеж, поквитатися, — палко підхопив отаман. — І так, щоб найстрашніші тортури проклятому катові здалися іграшкою порівняно з цією помстою!
— І ти теж так думаєш, сину мій, любе дитя моє? — ніби в нестямі вигукнув запорожець і своїми жилавими руками притис Найду до грудей.
— Так, так, батьку, я допоможу тобі помститися!
— Нехай же буде благословенний той час, коли я в серці назвав тебе сином! — почав був старий, але збудження і нестерпний біль змусили його

читати