Завантажити

б! От би повитягалися голені пики ксьондзів і плебанів... та й Младанович присів би!
— Авжеж, — весело підхопив баритон. — Та ви, братця, згадайте, що казав Гонта? Він присягав, а за ним і ми, що залишимося вірні своєму обов'язку... А обов'язок до вітчизни сотник вважає за найсвятіший і за нього ладен душу чортові закласти... А щодо дідича, князя, то Гонта заприсягнув, що віддасть життя за його підданців... Тепер розміркуйте, панове, що є вітчизною і для нас, і для нашого ватажка-сотника?.. Невже чужа, ворожа, ненависна Польща з її озвірілим панством та гадючим латинством? Ні, звичайно, ні! Вітчизною нам була, є й буде Україна... І ось цієї замордованої панами вітчизни ми не зрадимо, в тому й присягалися! Та ще присягалися захищати княжих підданців... А хто ж княжі підданці? Та ми ж, колишні козаки, вільні люди, яких ляхи обернули на рабів, на бидло... То за це бидло ми й понесемо свої голови, на тому й хреста цілували.
— От так пан осавул! Оце добре... Чорт його батька знає, як добре! — по-півнячому крикнув фальцет. — Якщо і в пана сотника такий розум...
— То я йому в ноги чолом... — крекнув вдоволений бас.
— Та ось ви розміркуйте і про цей похід, який нас чекає... тут штука!
— Штука?! — знову вереснув фальцет.
— А ти як думав?.. Та побий мене сила божа, коли це не хитрощі, які ' полякам кісткою в горлі стануть... Пішли чутки, що Залізняк з усіма силами залишив Лисянку й вирушив на Умань. То слід би, на здоровий глузд, зараз же стягти у фортецю все військо й засісти в ній... а тут — оголошують у такий час похід, щоб лишити фортецю без захисту...
— А хто ж це придумав? — спитав бас.
— Звісно, Гонта... Шляхта, гадаю, до цього не додумалась би.
— Ой, то це недарма! — зарепетував фальцет. Тут і Сара мимохіть скрикнула: розмова Залізняка й Ґонти у корчмі постала перед нею в новому світлі, вона тепер зрозуміла, що Умань приречена на загибель.
— Тю на твою голову! — прохрипів бас. — Ще хтось підслухає...
— Та, мабуть, уже й підслухав, — з тривогою мовив баритон. — Я наче якийсь крик чув. Он з того боку.
— То давайте обшукаємо все навколо! — підхопили обидва співрозмовники й швидко пішли до протилежної стіни вежі. Ні жива, ні мертва причаїлась Сара за палями, які стояли в кутку.
— Здається, немає нікого... — промовив, озираючись навколо, стрункий козак, що розмовляв баритоном.
— Ані біса! — підтримав його фальцет, власником -якого виявився огрядний, приземкуватий лицар.
— Пошукаймо ще, — прохрипів бас.
— Атож, такого язика залишати на свої голови небезпечно! — погодився й баритон. — Ану лишень розкидаємо ці палі, чи не там заховався сатана?
Сара вся похолола. «Прощай, Петре! Кінець!» — майнула в її голові остання думка й згасла... Але фальцет зненацька вигукнув:
— Стривайте, братця! Он де підслухач, шпигун! — і показав на якусь невиразну тінь, що майнула поблизу. — Переймай його!
Не роздумуючи, усі троє кинулися на влови. Спершу Сара не могла навіть зміркувати, чому її не тягнуть на розправу, й сиділа, заціпенівши від жаху; та коли голоси переслідувачів затихли, дівчина зрозуміла, що вона врятована. Виглянувши з-за паль і пересвідчившись, що поблизу немає нікого, Сара прожогом вискочила із засідки, метнулася в протилежний бік і збігла косогором на вулицю. Але вона тільки тоді відчула себе в безпеці, коли опинилася на майдані, де вже метушилися люди.
Від пережитого страху в дівчини підламувались ноги, й вона сіла під синагогою перепочити. Довго так просиділа сердешна без думки, без волі, без бажань, поки нарешті отямилась.
Тим часом у місті зчинилася страшенна тривога: обивателі перебігали з будинку в будинок, з вулиці на вулицю, збиралися на майдані, де вже стояв гомін тисяч голосів, чулися стогін і плач... Спочатку Сара не звертала уваги ні на метушню, ні на гамір, та потім, коли трохи опам'яталась і згадала розмову біля вежі, відразу зміркувала, що звістка про похід Залізняка на Умань уже, мабуть, поширилася по всьому місту.
— Чого це на майдані такий тиск? — спитала Сара у якоїсь єврейки.
— Чого? — перепитала та. — Ой мамеле! Хіба не знаєш? Гайдамаки йдуть, розбійники йдуть... Сто тисяч! Там у губернатора раду радять... Але що та рада поможе?
— Невже немає рятунку? — прошепотіла дівчина. — Невже мене знову чекають такі страхіття? Ні, тікати, тікати! — схопилася вона руками за голову. — Туди, через головну браму до табору... а звідти... куди? Ох, не знаю!.. Та однаково... на волі ліпше, ніж у цій в'язниці!..
А на майдан уже виїжджала команда й шикувалася в лави; пишне вбрання і повне похідне спорядження надавали вершникам переможного вигляду, який викликав у переляканих уманців надію, що такі орли захистять їх з жінками й дітьми від гайдамаків. Нарешті із замкової брами виїхав на сірому жеребці губернатор, позаду — Гонта з Шафранським, а за ними — кавалькада вирядженої й озброєної до зубів шляхти.
—

читати