Завантажити

раз у раз заводив журливу мелодію з трагічними музикальними фразами, слідом за якими лунав загальний зойк... Коли цадик увійшов, всі, як один, підвелися і, шанобливо розступившись, дали йому дорогу... Гершко непомітно сів у кутку, бо в нього не було з собою талеса...
— Благословен бог в Ізраїлі, бог батьків наших Авраама, Ісаака та Іакова, бог, що врятував нас од єгипетських мук, беріг нас у пустелі, захищав нас у багатьох гоніннях... Нехай же й тепер не відверне він ока свого від його народу, а пошле нам розум, бадьорість і силу! — зворушено промовив цадик, стоячи коло ковчега й простягаючи руки над своїми одновірцями.
— Боже, порятуй нас! — пролунав зойк у відповідь на цадикову молитву.
— Не плачте й не стогніть, діти мої! — ласкавим голосом заговорив рабі. — Не ридати нам треба, а спокійно обміркувати наше становище і знайти можливий спосіб врятуватися од загибелі.
— Говори, говори, наш напутнику! — почулися голоси. — Твої слова для нас наче манна в пустелі.
— Що нового трапилось і чого нам треба чекати? — спитав цадик, обводячи лагідними очима всіх присутніх.
З лави підвівся довготелесий рабин, той самий, до якого Гершко сьогодні послав свою сестру, й заговорив високим, схвильованим голосом:
— Вен мір! Погибель над нами! Уже наближаються до стін наших, до порогів наших вороги, а наших братів не пускають до міста й женуть просто в огонь... Хіба твоє вухо, великий учителю, не чує плачу, що долітає сюди з боку Грекового лісу? Але мало того: ще хочуть злі мучителі вигнати половину нас із наших рідних осель на розправу хлопам! Чи ж не ми заселили й збагатили Умань? Чи не на наші ж кровні гроші обнесено її частоколом та бійницями? А тепер нас — геть! Хто розворушив хлопів? Вони, ці грабіжники, — ляхи! Хіба не вони обдирали нас і силоміць змушували відшкодовувати збитки за рахунок хлопів, а тепер до них же нас виштовхують на смерть, а самі ховаються за нашим добром! Ой лихо, лихо! Ублагай, рабі, володаря небес, щоб він потряс громами своїми серця гонителів наших!
Сара з тіткою теж була на хорах: не заставши дома господаря, рудого ра-бина, тітка розпрягла з Ривкою коней, звеліла їй стерегти майно, а сама подалася з небогою в синагогу, куди збіглися, як вона дізналась, усі євреї. Дівчина спробувала було покликатися на втому, але тітка суворо відповіла, що не залишить її з Ривкою, що потомленим та кволим найліпший притулок — божий дім. Сара скорилася досить охоче, бо розраховувала почути там найсвіжіші новини про гайдамаків. Увійшовши до синагоги, вона відразу була приголомшена загальним плачем. Збентежена й зворушена спільним горем, дівчина забилася в куток...
Цадик мовчав, похнюпивши голову.
— Іще ось про що тебе, святий рабі, ми благаємо, — провадив далі рудий. — Єдине військо, котре може захистити нас, — це губернаторська кіннота: але вона з хлопів, а хлопи всі невірні й ненавидять ляхів... Це бидло тиняється по шинках і сп'яну дещо вибовкує... «Як, — кажуть, — ми підемо бити своїх братів? Хіба вони не однієї крові, не однієї з нами віри? Хіба пани-ляхи не вороги усім нам? Мало чого, — кажуть, — що губернатор нас тепер шанує, — тому й шанує, що біда загрожує, а мине біда, то й панська ласка мине... Усім же відомо, що панська ласка до порога!» Ось що вони балакають сп'яну... І як же такому війську давати весь уряд, усе отамання із тих же хлопів. Якби хоч над ними поставити начальниками шляхту, тоді було б надійніше: у шорах кінь іде туди, куди тягне залізо, а без шор і вуздечки — куди очі ведуть... Але, мало того, губернатор знову залишає довудцою цього війська Гонту! А Гонта, певно, змовився вже з тим дияволом, пекельним виплодком, із Залізняком!..
Почувши ім'я Залізняка, Сара здригнулася і насторожилась: вона його колись чула... Але де? За яких обставин? Сара почала напружено пригадувати... і нараз ледь не скрикнула: «Так, так! Це той самий високий і ставний козак, що несподівано прискакав уночі в двір панотця й застав її з Петром! — думкою перелетіла дівчина в недалеке минуле. — Ще тоді він говорив з людьми про їхнє страшне горе й про єдиний спосіб порятунку — повстати всім на катів... Так, так — це, мабуть, той самий, і потім він ще поцілував Прісю...» Сара пригадала, скільки страху вона набралася тоді, боячись, щоб не виявили її присутності, а втекти не можна було... Миттю перед дівчиною постала вся та картина з любими обличчями, з неповторним відчуттям першого щастя, солодкого завмирання серця, коли Петро освідчився в коханні... Всі ці спогади наринули на неї гарячою, нестримною хвилею й відразу затопили все інше...
— Діти мої любі, — тихим голосом заговорив нарешті цадик, — злощасні нащадки Ізраїлю! Не будемо нарікати на когось, а ліпше загляньмо всередину себе, у свої серця, у свої потаємні думки. Чому ви думаєте, що вас повинні захищати інші, а не ви самі себе? Огляньтеся довкола: пограбовані, принижені, затуркані хлопи вважають цю землю своєю й за неї несуть свої голови... Поляки вважають це місто за

читати