Завантажити

допомогу кілька кінних загонів, котрі б тривожили обложників з тилу. А до того часу, — додавав він, — повернеться з кварцяним військом Стемпковський і розметає гайдамаків, наче солому.
Хоча звістка про від'їзд Стемпковського до кварцяного війська і втішила уманського губернатора, бо він знав, що полковника призначено польним гетьманом
для втихомирення бунту, — а як полководець він діяв навальне й жорстоко, — однак Младанович не послав у Лисянку жодного козака, а заходився ще ретельніше укріплювати Умань і стягати на захист її всі сили.
Укріплення міста почалося з самої весни, проте Младанович вирішив викопати ще один рів, з новим частоколом, — так що утворилося два вали — верхній і нижній, з-за яких можна було обстрілювати околицю. Коли ж хлопські заворушення почастішали, то Младанович, за порадою Шафранського, надбудував стіни та вежі свого замку, таким чином у самому місті утворилася ще й третя, над усім пануюча фортеця, — Ті гармати могли стріляти поверх двох перших ліній. Отож, щоб захопити Умань, треба було взяти три лінії укріплень, штурмуючи їх під потрійним вогнем потужних, як на той час, батарей. Козаки взагалі не полюбляли брати фортеці приступом, а для недисциплінованих, узятих од плуга військ, що майже не мали артилерії, здобуття такої міцної твердині, як Умань, було й поготів неможливе.
Це розумів і Шафранський, котрий не раз, милуючись своїм творінням, чванливо казав:
— Скільки б не зібралося тої погані, а на моїй Умані поламають зуби... Та що гайдамаки? Нехай прийдуть сюди московські, справжні війська, хоч п'ятдесят тисяч, то, як бога кохам, я сміло протримаюсь півроку!
Слова Шафранського підбадьорювали губернатора, але він усе ж не міг заспокоїтись і з кожним днем виявляв у своїх заходах дедалі більше метушні й розгубленості.
Було у фортеці два вразливих пункти, усунути які, при всіх своїх знаннях і винахідливості, Шафранський не міг: це — відсутність у місті води й ненадійність козацького гарнізону.
У викопаному на майдані проти магістрату колодязі, незважаючи на його страшенну глибину, води не виявилось; а ставочок у губернаторському саду був штучний, без джерел і надто малий. На околиці, під Грековим лісом, тяглося чимале озеро з проточною водою, але до нього було далеко від міських стін, і під час облоги воно все одно потрапило б до рук ворога. Щоб усунути цю небезпеку,, Шафранський вирішив улаштувати між стінами міста й озером укріплений табір для євреїв та шляхти, що прибували до Умані з усіх усюд, і окопати його справа й зліва шанцями — одно слово, створити живий міст до води... Та на це потрібний був час, а події не чекали...
Що ж до гарнізону, то весь він складався з православних козаків, з сотником Гонтою на чолі, який відігравав у загоні значно важливішу роль, ніж полковник Обух.
І шляхта, і євреї боялися схизматів і доносили на них Младановичу; але в нього не було ким замінити цих військ, та й Гонта завоював довір'я губернатора й завжди умів розвіяти всякі підозри, — тож Младановичу зоставалося тільки одне:
козаків прихилити до себе грішми й пільгами, а Ґонту — купити, надавши йому шляхетство й подарувавши два села...
Гонта двічі, разом з командою, давав присягу на вірність і відданість Польщі... та й на ділі доводив свою відданість і сім'ї Младановича, і державним інтересам...
Саме цими турботами губернатор Умані був пригнічений і тоді, коли до головної брами міста під'їхала буда з якимись циганами.
Молода циганка з цікавістю позирала на високий з дубових колод, скріплених залізними скобами, частокіл і на широкі та глибокі рови, котрі оперезували
Умань подвійним кільцем: чи ж вийде вона з цього міста на волю, у світ, для радощів і щастя, чи, може", знайде тут в'язницю й могилу?
Старий циган, очевидячки, глава цієї сім'ї, яка складалася з двох літніх жінок і дівчини, підійшов був до брами, постукав, та, побалакавши про щось із воротарем, повернувся дуже стривожений назад і сповненим розпачу голосом промовив:
— Ферфал! Не впускають!
— Як не впускають? Що ти, Гершку? — скрикнула одна з циганок.
— Не впускають... Кажуть — не велено! Нікого! — заїкаючись од хвилювання, відповів наш старий знайомий Гершко, який тимчасово обернувся на цигана. — Кажуть, ніби набилось у фортецю стільки люду, що ні харчів, ні води не вистачить... то не пускають до міста, а велять їхати під Греків ліс... на поле... прямо під гайдамацькі ножі...
— Вус? — вигукнула Рухля. — І ти повезеш нас туди на загибель? Хіба ти, ребе, не знаєш, що дукат сильніший, ніж залізо, і відмикає всі на світі замки?
— Знаю і говорив, але біля воротаря никає шляхтич-дозорця... А шляхетська пелька, сама відаєш, ненаситна...
— Ой вей! Що ти думаєш? Хіба твоя голова нічого не варта? Іди й торгуйся! — владно звеліла Рухля.
Гершко знову постукав молотком в окуту бляхою браму.
— Хто там? — озвався сердитий голос.
— Та я ж, я... Приїхав до

читати