Завантажити

видно, а поляки невідступне переслідували козаків...
— Стій! — скомандував отаман. — Ми попереду на півмилі, поки ляхи наблизяться — коні перепочинуть... інакше позаганяємо їх...
Усі зупинили коней і навіть позлазили на землю, щоб дати їм змогу відсапнути й набратися сили; а коли погоня наблизилася на два постріли, гайдамаки знову скочили на коней і вихром помчали вперед. Кілька разів вони вдавалися до цього способу.
Після кожної такої зупинки було видно, що гладкі шляхетські коні бігли дедалі повільніше й важче. Але й козацькі коні вже напружували останні сили. Після першої зупинки вони ще помчали швидко, навіть іноді зриваючись на галоп, після другої побігли іноходдю, після третьої пішли ступою.
Нарешті, коли вже зайшло сонце, на золотаво-червоній смузі обрію показалась темна стяга лісу; але козацькі коні так заморилися, що підігнати їх було неможливо.
Вже на очах у ворога гайдамаки в'їхали в Кругляк, а поляки, не підступаючи близько, обложили ліс, щоб вранці зробити облаву й заполювати красного звіра.
Заглибившись у лісові хащі, гайдамаки розсідлали коней, а самі зібрали раду. Становище було безвихідне: якби вони мали свіжих коней, то під покровом ночі могли б сміливо їхати далі й, поки розвидниться, добралися б до майже неприступних лісів. Та, на лихо, козацькі коні були такі виморені, що не схотіли навіть їсти, а попадали на землю, важко, зі свистом дихаючи. Гайдамаки розуміли, що вранці поляки, які мають кількісну перевагу майже в десять разів, напевно стиснуть їх у цьому невеличкому лісі залізним кільцем, наче лисиць у пастці...
На раді було висловлено кілька пропозицій: одні пропонували окопатись і витримати облогу, поки не прибуде допомога, інші — диякон, наприклад, — воліли вночі підкрастися до поляків, перебити їх десяток-другий і на їхніх конях утекти. Дарина заперечила, адже шляхетські коні ще більш змучені й менш надійні, а тому ліпше негайно вирушати пішки, поки ще поляки не встигли оточити весь ліс, і за ніч відійти бодай милі на дві... Більшість козаків пристала на цю думку, та диякон висунув проти неї серйозні заперечення: на всьому просторі від Кругляка до Довгого лісу простяглася гладенька, мов скатерка, рівнина, без могил, без гайків, без байраків, а тому ворожа розвідка виявила б їх негайно.
— Слухайте, панове! — рішуче промовив отаман. — Перебити ворогів, скільки зможем, завжди встигнемо, навіть в останній сутичці, адже живими в руки не дамося, але ж нам треба знайти спосіб дістатися до Жаботина... Наказ батька Залізняка — передусім!
— Атожі — озвався диякон, підтриманий схвальним гомоном.
— Тут казали, — провадив Найда, — що ляхи до ранку не рушать з місця й не оточать ліс, а мені здається — вони вже всі попереду й перетяли нам дорогу, а позаду лишили, може, з десяток вартових — не більше. То, на мою думку, підгодувавши коней, нам треба податися в той бік, де нас не чекають, а п'яти-шести юнакам сховатися край узлісся з тилу; коли настане глупа ніч і ми всі будемо готові, котрийсь із п'яти пострілом подасть гасло. Тоді всі п'ятеро повинні зчинити страшенний ґвалт, палити з пістолів і рвонутися назад, у напрямі Дніпра. Ляхи кинуться а погоню, а ми тим часом проскочимо боком, тоді шукай вітра в полі...
— Велеліпно! — у захваті вигукнув диякон. — Тільки треба тікати ліворуч... а потім податися прямо. А з хлопцями піду я і дам гасло. Бо коли обдуримо ляха, то треба ж буде й самим рятуватись... доганяти вас.
— Ліпше й не вигадаєш, дорогий панотче! — зрадів отаман. — Я був і сам хотів тебе просити... Тут треба людину відважну, досвідчену, обережну...
— Та я вже не просплю! Воістину! — урочисто проголосив диякон, і на тому погодилася вся рада.
Наближалася північ. Коні відпочили й попаслись, отже, можна було знов рушати в дорогу. Товариші перехрестились, попрощалися і, взявши коней за поводи, розійшлися в різні боки.
Диякон з Петром та ще з трьома гайдамаками пішов назад; поставивши товаришів по краях узлісся, сам він розташувався посередині. Прив'язавши коня, диякон поповзом вибрався з лісу й наблизився до ворожого ар'єргарду. Навколо панувала мертва тиша, тільки десь з правого боку долинав ледве чутний гомін: «Ще з півгодини зачекати — і гасло!» — подумав диякон і знов поповзом вернувся до свого коня.
— Ех, добряче б зараз закурити люльку! — промовив він тихо й дістав з-за пазухи кисет, набив тютюном люльку й почав шукати там же, в кисеті, кремінь і кресало; але в кисеті кременя не було. Диякон знов перетрусив кисет і всі кишені — кремінь зник. Розлючений такою невдачею, він заходився лаяти на всі заставки і кремінь, і кисет, і кишені, а, налаявшись досхочу, згадав, що в пістолі, яким він мав подавати сигнал, у курку, є кремінь. Недовго думаючи, диякон одгвинтив головку курка, вийняв гострий кремінь і викресав вогню; забравшись у густий кущ і прикривши люльку листям, він з насолодою почав курити, а докуривши, поквапне заховав люльку з кисетом за пазуху і витяг

читати