Завантажити

вітчизну... Але ти, панно, така молода і життя твоє ще знадобиться батьківщині... Скажи, що ти дочка російського вельможі, й ім'ям цариці вимагай захисту...
— Мій орле! — гордо відповіла Дарина. — Ти мене ображаєш. Щоб я у ляхів випрошувала ласки, пощади? Щоб я принизилась і вимолювала собі життя... і в яку хвилину? Коли мої друзі жертвують ним за своїх братів, за віру? О ні! Для мене і щастя, і честь загинути разом з вами, дивлячись ворогові прямо у вічі... Та й навіщо мені без вас... без лицарів, без отамана... життя?
— Пробач! — тихо мовив Найда. — Я знав твою велику душу, але не міг подолати сердечного болю... Однак стривай! Не чекати ж нам кирпатої, склавши руки...
— Авжеж! — ожив диякон. — Залишити коней і кинутись у кукурудзу!
— Ні! — похитав головою отаман. — Ховатися, мов зайці — то не козацький звичай! Тікати — тікали ми від сильнішого ворога, щоб з'єднатися з братами, з головними силами, бо ми їм потрібні, а ховатися од смерті — це ганьба!
— То гайда на хутір, там захищатися зручніше...
— Можливо... А що, коли й коней там знайдемо?
— І справді, пане отамане! їй-богу, діло!
У цю мить сильний вітер зірвав з диякона шапку й погнав її на кукурудзяну ниву.
Найда раптом ударив себе рукою по лобі, його охопило незвичайне збудження.
— Врятовані! — радісно вигукнув він. — Якщо бог не відступиться, врятовані! Підпалюй з цього кінця кукурудзу! Вогонь зупинить їх, а ми махнемо на хутір.
— Друже! Батьку! Оце діло, так діло! Вогню! Підпалюй у кількох місцях з цього краю! Мерщій! Пали!! — шаленів од захвату диякон.
За мить уже горіло клоччя і підбадьорені козаки кинулись у всі кінці підпалювати посохлі високі стебла кукурудзи. Сильний вітер одразу роздмухав полум'я, воно закрутилося вогненними кучерями, завирувало і, злившись в один суцільний вал, покотилося вперед. Не минуло й десяти хвилин, як страшне, оповите димом море вогню з пекельним гоготінням охопило майже півобрію... Козаки стояли, не одриваючи погляду від розлюченої стихії, що грізно насувалася на приголомшених ворогів.
— На коней, гайда на хутір! — скомандував отаман і поскакав вперед. Підганяючи нагаями потомлених коней, козаки рушили за своїм батьком; у
декого по дорозі на хутір попадали коні, й вершники побігли за товаришами пішки. Найда перший прискакав до воріт; вони були замкнені зсередини, отже, в садибі були люди.
— Гей, відчиняй ворота! — гукнув отаман. — Чуєте, глушмани! Ще хвилина, і я з чотирьох кінців підпалю ваше гніздо!
— Та це наші!.. Справді, наші, не ляхи! — почувся у подвір'ї гомін, і ворота, зарипівши, одразу ж розчинилися навстіж.
— Стривайте! Хто ви? Грецької віри? — кинувся Найда до переляканих хуторян, що збилися купою серед двору.
— Православні, свої, ясновельможний пане...
— А ляхи тут є?
— Небагато... Та вони всі поховалися.
— А коні є?
— Цілий табун стоїть у стайні...
— Господня ласка! — отаман побожно скинув шапку й гукнув до товаришів: — Гей, друзі! Беріть сідла! Гайда вибирати коней!.. А ви, хлопці, — звернувся Найда до хуторян, — хто хоче постояти за свою віру, за рідну землю і помститися ляхам, теж беріть коней — і за мною до гайдамацьких загонів!
Не минуло й чверті години, як загін Найди, збільшившись на двадцять чоловік, на добрячих конях виїхав із воріт.
— А чи далеко звідси Довгий ліс? — спитав у нових товаришів диякон.
— Милі зо дві, та, мабуть, і того не буде... Он на ту могилу й пр івтеся!
— Пречудове! — зрадів диякон. — Тепер можемо їхати спокійно: через те вогненне море ніякий дідько не перехопиться, я навіть не певен, чи встигне вискочити з кукурудзи бодай частина команди, — либонь, смажаться зараз ляшки-панки, як на сковорідці! — добродушно засміявся він.
— А чого ми, панове, залишаємо цілим оте добро? — показав отаман на хутір. — Пустимо з чотирьох боків червоного півня! І нам у дорозі посвітить, і польських економів та десятників трохи пригріє.
Кілька гайдамаків кинулося до будівель, і трохи перегодя в різних місцях знялися важкі клуби чорного диму.
Найда пильно поглянув навкруги: за морем вогню, який вихрився і праворуч, і ліворуч, не було видно нікого.
Знявши шапку й широко перехрестившись, отаман вигукнув од щирого серця:
— Господь чудом нас урятував! Тож з ним і за нього, друзі. Усі побожно перехрестилися і вирушили в путь...
XXIV
В Умані, в час описуваних нами подій, панував уже страшенний переполох. На додаток до жахливих чуток, які йшли з Подніпров'я, Младанович іще одержав листа від Кшемуського; у ньому лисянський губернатор повідомляв, що Залізняк, зібравши незліченні юрби хлопів та запорожців, сплюндрував уже всю Чигирин-шину й Смілянщину, а тепер зосереджує сили, щоб узяти Лисянку й вирушати на Умань. А втім, Кшемуський обіцяв затримати Залізняка біля міцних мурів свого замку на цілий місяць, якщо Младанович пришле йому на

читати