Завантажити

влаштувавши щось подібне до шатра над посивілою головою страдника. Найда, схрестивши руки, стояв на середині байдака і пильно вдивлявся, чи немає де на березі підозрілої метушні, чи не виткнуться з-за прибережної шелюги ворожі човни. Його обличчя було холодне й спокійне, але вогники, які спалахували в очах, свідчили, що він дуже хвилювався. Мить була вирішальна і для порятунку дорогого, всіма шанованого владики, і для купки завзятців, що зважилися на такий одчайдушний подвиг. Усі це розуміли і, стискаючи в руках набиті рушниці, тривожно вдивлялися в голубу далечінь ріки... Але ніде нічого підозрілого не було помітно. Лагідні дніпрові хвилі плавно гойдали байдак, від ритмічних ударів весел він злегка здригався і йшов проти течії, поволі наближаючись до протилежного берега. Критична хвилина минула! Руська земля була за два-три сажні, а високий польський берег уже вкривався прозоро-сизою імлою.
— Ху! Проніс господь! — радісно вигукнув отаман і, глибоко зітхнувши, сів на лавочку.
— Избранному воєводі побідительна! — заспівав був диякон, але в ту ж мить байдак ударився об підводний камінь і так похитнувся, що диякон, мимохіть перервавши свою канту, замалим не впав у воду. Загальний радісний настрій вилився в добродушний регіт. Тим часом від поштовху прокинувся і владика;
міцний двогодинний сон, видно, підкріпив його.
— Де я? — тихо спитав Мельхіседек, підводячи голову й здивовано поглядаючи довкола.
— Серед безмежно відданих друзів, — відповів Найда, — і на руській землі, далеко від наших ворогів.
— Помічник і заступник послав мені рятунок! — тихо мовив владика і з сльозами зворушення, спрямувавши погляд в блакитну височінь, поринув у безмовну молитву.
Отаман, розпитавши стерничого про сусідні хутори, негайно послав Петра в найближчий найняти пару добрих коней з возом, щоб одвезти превелебного отця у Переяслав. Один з веслярів, поважний дід, взявся супроводити його аж до Переяславського монастиря; цей провідник став у пригоді ще й тим, що був знахарем і зараз же приклав до ран ігумена листя, яке полегшило нестерпний біль.
Через те що дорога до Переяслава була одна, а до Чигирин-Діброви інша й Найда, цінуючи кожну хвилину, поспішав, він не міг супроводити владику, який, з огляду на тяжкий стан, мусив їхати дуже поволі. Провівши Мельхіседека милі за дві од берега, колишній чернець попрощався з ним, заспокоюючи себе думкою, що святий отець незабаром одужає.
Зворушливим було їхнє прощання...
Ігумен розчулився до сліз:
— Хай господь воздасть вам, діти мої, за ваше добре діло. Не за себе я дякую вам, славні лицарі, а за нещасну, розтерзану Україну. Що мені життя? Що мені це житейське море, охоплене пристрастями? Там, в оселях небесних... коли б удостоїв мене, грішного, милосердний господь, — там заспокоєння від усіх турбот, там світло вічної любові й туди повинен прагнути дух наш. Але Всевишній одвів від мене сю годину... послав мені рятунок... Певно, життя моє ще потрібне на землі, потрібне Україні. Воно завжди належало й належатиме їй. Благословляю ж тебе, любий сину, озброєний мечем для захисту братів і їхніх святинь. Перст божий над тобою... Прямуй же туди, куди вказує він... і поклади душу свою за віру і за друзі свої... Віддай життя цілком вітчизні, не спокушаючись принадами світу цього! Амінь!..
При останніх словах владики Найда й Дарина мимохіть глянули одно на одного й відчули, як їхні серця стис крижаний холод... Бліді, схвильовані, вони попрощалися з настоятелем і мовчки погнали коней, прагнучи в шаленому леті розвіяти тяжке, гнітюче почуття, що охопило їх...
Вершники, котрі супроводили отамана, ледве встигали за ним та його джурою. Озирнувшись назад і побачивши, що загін трохи відстав, Найда нарешті заговорив до Дарини:
— Невже мою кохану панну збентежили простодушні слова шановного отця... чи, може, навіть похитнули?
— Ні, — твердо відповіла дівчина, — ніхто й ніщо не може похитнути мого серця, а гаряче, пройняте високою любов'ю слово владики не могло збентежити вже тому, що ми' насамперед виконаємо свій обов'язок!
— Ангел небесний! — в пориві почуття вигукнув отаман. — Ти — мій світоч, ти — моя зірка провідна!
Швидко, без особливих пригод і ризикованих зустрічей їхали вниз понад Дніпром наші подорожні. Тільки коло самої Чигирин-Діброви російська прибережна сторожа мало не схопила їх як польських шпигунів; але запевнення провідників і дукати уладнали непорозуміння, яке могло скінчитися великою неприємністю. А втім, завдяки цій сутичці з'ясувалося, що в Чигирин-Діброві стоїть якась московська рота й стежить за другим берегом Дніпра, де з'явилися польські команди. Ця обставина змусила Найду негайно переправитися на той бік. Дарина особливо наполягала на цьому: вона страшенно боялася, щоб її не впізнали батькові знайомі, та й з ним самим побоювалася зустрічі.
Найняли кілька човнів, і темної ночі маленька флотилія рушила до польського берега. Переправа вдалася

читати