Завантажити

осиковий лист.
— Oremus domine! — підняли руки вгору ксьондзи.
— Рятуйтесь! — захвилювалися офіцери, збігаючи з паперті.
— До зброї! — крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. — Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати — й залп! Пікінери — в лави, до стрільців! Решта на коней!
Рішучий голос полковника одразу підбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усі кинулися виконувати наказ. Офіцери приєдналися до своїх жовнірів.
Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворітьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам'янів од жаху: «Що робити? Пробиватися вперед — божевілля, захищатися — теж... Сховатися за ограду? Але брама зачинена». Залишалося одне — кинутися праворуч чи ліворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар... Та хвилина розгубленості відрізала шлях до відступу... Купку одурілих від страху вояк оточила юрба... Попереду мчала фурія з розпатланими косами, налитими кров'ю очима й піною на губах.
— Ага, ось вони, вбивці мого сина! — захрипіла вона й голіруч кинулась на озброєного з ніг до голови довудцу. Напад був такий несподіваний і навальний, що довудца не встиг опустити піднятої шаблі й упав, збитий з ніг. Жінка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп'ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русі розтоптала їх, в одну мить зім'яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, і ринула до церковних воріт. Та раптом із-за огради пролунав тріскучий залп із мушкетів. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тіл упало в перших лавах, змусивши інших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з ніг, задні... Все змішалося...
— Чого стали? — крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. — Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зімнемо... Ану вперед!
Голос пана, який встиг заслужити довір'я селян, підбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: «Бий їх!», «Смерть ляхам!» Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збігав найдорожчий час: поляки дістали можливість знову набити мушкети і, скориставшись розгубленістю хлопів, самим кинутися на ворога... Сотня вершників порубала б селян, бо, напевне, усі кинулися б врозтіч, підставляючи під удари шабель беззахисні потилиці й спини... Левандовський розумів це і старався вдихнути відвагу в серця повстанців, які ще не звикли до бойового вогню.
— Сміливіше! Дружніше! Вперед! — надривався він, розмахуючи шаблею, — Ми їх розчавимо... Хіба мало ще знущалися ці розбійники з ваших жінок і дочок? Хоч церкви не віддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титареві спекли ноги й руки... Полум'я розгоряється... Вирвемо ж із рук катів мученика! Вперед! За мною!
Вигляд титаря, що горів живцем, страшенно вразив усіх, і натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп і відкинув атакуючих назад.
Левандовський відчув: іще одна втрачена мить — і замішання селян перейде в паніку.
— До возів! — скомандував він, не даючи їм часу опам'ятатися. — Он у вас рушниці... Стріляйте по ляхах із-за возів... Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!
Слова Левандовського знову підбадьорили селян.
— Веди нас! — пролунали в натовпі вигуки.
— За мною ж, друзі! До возів! — крикнув Левандовський, і слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.
Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати «бидло», але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кільком жовнірам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох боків село. Він вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отоді на них можна й ударити.
Тим часом із-за возів пролунали постріли: по двоє. по троє односельців допомагали кожному стрільцеві набивати рушниці. Влучні, хоч і нечасті кулі зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу вояків Кшемуського.
Нікому з поляків і на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожілих хлопів знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподівана пальба з укріпленої засідки викликала паніку...
Шляхетські постріли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрільці шукали надійнішого прикриття, тоді як кулі повстанців, маючи добру ціль, не пропадали марно. То там, то тут із стогоном падали строкато одягнені поляки... Поранені коні заметалися в навколишній тисняві, кидаючись на людей і збільшуючи замішання... Затріщала ограда... Серед гамору й крику не чути було слів команди... Одна куля вцілила плебана в плече й змусила Кшемуського відразу ж сховатися в церкві...
Стемпковський, бачачи загальну паніку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:
— Усі на коней! В атаку!
Голос полковника знову примусив поляків підкоритися його команді... Розчинилися ворота, й кіннота під проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Коні ставали дибки,

читати