Завантажити

Пріся.
— Прийняв мученицький вінець.
Тихий зойк вирвався з Прісиних грудей, і вона, наче підрізана косою квітка, похитнулась і впала на руки полковника, що підбіг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бідолашну дівчину привели до пам'яті, вона тихо, безутішно заридала.
— Недолюдки, христопродавці, гаспиди! — хрипів Петро, притискуючи Прісю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натішився б!..
— Батько ваш тепер у ясних оселях божих із святими мучениками й праведниками; там йому краще, ніж тут, на землі. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й світ не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдків, які знущалися з твого батька... А ти, Прісю, не журися, ми не кинемо тебе. Залізняк ласкаво погладив дівчину по голівці. У цей час двері відчинилися, й до сторожки ввійшов Найда.
— Ну, панове, одведіть дівчину до людей, — звернувся Залізняк до запорожців. — Тут є й лисянські селяни, а до нас пришліть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.
— Беріть і життя моє! — з запалом відповів Петро. Запорожці з Прісею вийшли, а через хвилину до сторожки ввійшов Харко Неживий з дванадцятьма надійними козаками.
— Доброго здоров'я, батьку! — привіталися козаки. — Що скажеш?
— А ось що, брати, — відповівши на' привітання, заговорив Залізняк. — Завтра опівночі зберуться в Мотронинському лісі всі козаки, запорожці, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опівночі ми освятимо нашу зброю і заприсягнемося полягти всі, як один, за матір Україну і за хрест святий. Війська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора і козаків, і селян, — тому візьміть кожен з собою ще по кілька душ і засядьте на всіх дорогах і стежках, які ведуть до монастиря, щоб ляхи, довідавшись про завтрашній день, не прорвалися крізь ліс і не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, і якщо вони поразять його, тоді вже ніщо не воскресить трупа.
— Розуміємо, батьку, миші не пропустимо! — заговорили разом козаки.
— З лісу теж не випускати нікого! — додав Найда. — Хіба що тільки з нашим листом чи перначем, а в ліс тільки тих, хто на запитання «Хто йде?» дасть відповідь: «Лисянський титарі» — «Куди?» — «На прощу в монастир». А коли їхатиме обоз, то гасло таке: «Хто йде?» — «Чумаки з Криму!» — «Що везете?» — «Сушену тараню!»
— А якщо хто помітить ляхів і не зможе зупинити їх, — вів далі Залізняк, — то хай тричі вистрелить із мушкета, і кожен, хто почує постріли, хай повідомить іншому, а той повинен негайно послати гінця до нас. Розумієте, дітки?
— Розуміємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!
— Віримо, друзі! — Найда і Залізняк підвелися. — Нам і вам, однаково всім, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи міняються: ви — останні орли України. Віддамо ж, друзі, все, що маємо, — і життя, і душу, щоб хоч цього разу вирвати батьківщину з кайданів!
— Амінь! — разом відповіли запорожці.
Усі міцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожці вийшли.
Залишилися тільки Залізняк і Найда. Обидва якусь мить мовчали.
— Ну, друже, — глибоко зітхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скінчили, залишилося тільки вирішити нам поміж себе: на які міста зараз рушати? Перш ніж ми нападемо на Умань, треба взяти кілька менших міст, щоб наше військо повірило в свої сили і щоб нагнати страху на ляхів... У Чигирині й Жаботині зібралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?
— Згоден!.. Але ось що, друже: перш ніж ми гомонітимемо про справи, я хотів тобі сказати про одну приватну річ! — Найда відкашлявся. — Підіймається буря, жіночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи... От я й вирішив, що неодмінно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козаків... Гірко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як інші...
— Ох, друже, шкода, що тобі так пізно спало це на думку! — зітхнув Залізняк.
— Чому пізно? — стривожено спитав Найда.
— Бо я щойно одержав звістку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир і, очевидячки, перетворили його в кляштор!..
А що ж діялося в нещасній Лисянці після вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький і плебан у супроводі губернатора, полковника й чотирьох молодих офіцерів увійшли до церкви; найпревелебніший офіціал, підійшовши до вівтаря, зняв руки вгору й заспівав фальцетом «Те deum laudamus» плебан, а за ним і всі присутні різноголосе підхопили, й переможний гімн верескливо і дико залунав під склепінням гвалтом узятої церкви. Потім Мокрицький увійшов через царські врата у вівтар, а плебан через дияконський вхід поспішив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вівтаря з перекошеними від гніву обличчями:
— Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнірство! — зарепетував офіціал, хапаючись руками за голову.
 
— Мші не можна відправити: всі шати забрано... Усі

читати