Завантажити

тільки мертвий дзвонар сидів на закривавленій палі й стеріг свої дзвони.
— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, підбігаючи до коня.
— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.
Левандовський обернувся. Неподалік від паперті конав поранений шляхтич.
— Даремно... — вдруге мовив він через силу. — Губернатор... будь він проклятий... одразу ж, побачивши небезпеку... сів у каруцу з ксьондзами... тепер вони в замку...
— Сто дяблів! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.
Він помчав із своїм загоном на другий кінець села, але там селяни вже кінчали з жменькою уланів: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершників, витягали їх на берег і розправлялися по-своєму.
Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокійно. На цвинтарі селяни копали дві ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.
Старші з гайдамаків і селян зібралися на раду. Левандовський під'їхав до них і згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок і розгромити чортове гніздо... Але диякон засміявся на цю пропозицію.
— Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида — і се добре... Та не настав іще час... У нього там, за мурами, набереться сотні зо три жовнірів та гармати... То коли б нам не поламати своїх зубів — це одне; а друге — он приїхав від отамана Неживого посланець: полковник Залізняк скликає всіх, хто може тримати шаблю в руці й ладен віддати життя за кревний люд та за віру, щоб на Маковія поспішали в Мотронинський монастир; там він дасть усім розпорядження, там розправлять крила наші орли і вдарять звідти ошую й одесную на демонів!
— І мені можна туди їхати? — несміливо спитав пан Левандовський.
— Ти хоч і католик, а серце в тебе руське... Ми тобі віримо...
— Такому панові не вірити? Адже ж він довів... Віримо, як собі! — загомоніли селяни.
— І побрататися, братіє, з таким паном за честь! — промовив диякон і притиснув католика-пана до своїх широких грудей.
— За честь! За честь! — підхопили всі, поскидавши шапки.
— Спасибі, панове! — подякував Левандовський.
Чоловіки взялися підбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жінки розшукували на майдані, на вулицях і в левадах тіла своїх батьків, братів, чоловіків... З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небіжчиками, віддаючи їм останнє цілування. Не чути було ні стогону, ні плачу... Тільки іноді бліді губи шепотіли прокльони...
Тим часом село горіло, ніхто й не думав його гасити... Вільний вогонь перелітав з однієї хати на іншу, підкрадався тинами до ожередів соломи... Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках і застилав небо жовто-бурою пеленою... Тільки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й бані були облиті кров'ю.
Настав похмурий, задушливий вечір. Важкі чорні хмари затягли все небо і вкрили землю вогкою мертвотною тінню. Вітер ущух, нерухоме повітря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєні ластівки. Усе провіщало страшну ніч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повільно посувалися юрби прочан.
В цьому, звичайно, не було нічого дивного, бо завтра в монастирі мала відбутись урочиста відправа з нагоди свята Маковія. Але вигляд прочан міг нагнати мимовільний страх на кожного зустрічного: обличчя у всіх були похмурі, у декого з-під свит виглядали кінці шабель, інші ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жінок і дітей не видно було зовсім.
Піших прочан обганяли озброєні з ніг до голови вершники.
Посеред дороги поволі рухалися велетенські чумацькі мажі, до верху навантажені й укриті кінськими шкурами; подекуди з-під шкур виглядали хвости в'яленої тарані.
Великі чумацькі воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жаліслива монастирська братія, щоб почастувати на Маковія прочан; дивне було тільки те, що на вибоях у навантажених копченою і в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничі у довгих важких свитах, які геть ховали їхні обличчя й постаті, неквапливо, мовчки ступали біля своїх возів. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й інша якась причина, приміром можливість небажаних зустрічей, примусила їх ховати свої обличчя.
Перед тим, як в'їхати в ліс, вози зупинялися.
— Хто їде? — лунав із хащі тихий оклик.
— Вози з таранею! — відповідали чумаки й зникали в темній глибині лісу. Швидко насувалася ніч, край неба раз у раз спалахували лиховісні блискавиці, а чорна паща лісу поглинала все нові й нові юрби загадкових прочан.
Тим часом на монастирському дворі стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченці, готуючи все потрібне для відправи: розставляли нещодавно прибулі вози з залізною таранею — спочатку біля церкви півколом, а коли вже

читати