Завантажити

заглянув у вічі.
Але Пріся вмить випорснула із Залізнякових рук і зникла в глибині двору.
Якусь мить полковник стояв здивований і зворушений цією несподіваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.
Залізняк труснув головою і рішуче пішов до виходу.
Вийшовши на високий ґанок, він на мить зупинився, вражений красою величної картини, яку являв тепер собою монастирський двір.
Увесь майдан, аж до самих возів, поставлених півколом, був поспіль забитий людом. Усі стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпінням чекаючи початку відправи.
Перед півколом возів яскраво горіли у важких ставниках воскові свічки, а вниз схилом гори, немов розсипані зірочки, збігали вогники. З возів поздіймали ножі й шаблі, їхні відточені леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче світло.
На чорному тлі ночі горів і сяяв огнями храм, ще різкіше відтінюючи навколишній морок. Крізь відчинені двері храму видно було його середину, залиту світлом панікадил.
Зірниці спалахували частіше й частіше, блискавки розтинали чорну пелену ночі й немовби виривали на мить із пітьми обриси страшних, потворних хмар, які розповзалися по всьому небу, й контури дрімучого лісу, що з усіх боків оточував гору, на котрій стояв монастир.
Грому не було чутно; навіть найменший подих вітерця не колихав нерухомого повітря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, і щось зловісне було в безшумному леті мигтючих блискавок.
Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного.
Та ось царські врата в храмі розчинились, в них з'явився у повному парадному облаченні намісник монастиря — отець Єлпідифор — і рушив до виходу в супроводі дияконів, хлопчиків із світильниками та хору, а слідом за ним потяглася довга вервечка ієромонахів, ченців і послушників. Мимовільний шепіт пробіг по юрбі, і все раптом затихло.
Єлпідифор зупинився біля аналоя, поряд з яким було укріплено ветхий запорозький прапор, у багатьох місцях пробитий кулями й почорнілий від порохового диму.
За ним стали шість старших священнослужителів, а по праву руку Аркадій у дияконському облаченні та Антоній. Хор і решта ченців оточили священнослужителів. Залізняк і Найда стали перед військовим прапором.
— Благословен бог наш! — виголосив отець Єлпідифор.
Усі схилили голови й почали хреститися.
— Благословен, господе мій, укріпи руки мої на ополчення і персти мої на брань, — голосно почав читати отець Антоній. — І врятуй мя з рук синів чужих, їхні-бо уста глаголють суєту, і десниці їхні сіють неправди.
В тиші, що запала навкруги, голос Антонія лунав гучно й чітко; натовп пошепки повторяв слова псалма і з вірою й надією ревно хрестився.
Та ось Антоній замовк, і грянув хор.
— З нами бог, розумійте язиці й покоряйтеся, яко з нами бог!
Урочистий спів широкими хвилями розливався довкола, і бадьорі, владні звуки його проникали в серця людей, наповнюючи їх звитягою; здавалося, люди відчували, як з кожним звуком їхні сили міцнішали і в душах зростала відвага.
Коли хор замовк, Антоній знову виступив уперед і почав читати молитву.
Чим далі він читав, тим натхненніше бринів його голос, непохитна впевненість відчувалася в ньому й передавалась усім присутнім.
А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепіння неба, немов свідчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати світила й збурювати моря.
Замовк Антоній, і наперед виступив отець Аркадій.
Його смагляве обличчя в ореолі чорних кучерів було мужнє й суворе, очі світилися гнівом.
Натовп заворушився.
Аркадій звів очі до неба і почав проголошувати урочисту єктенію. Його могутній бас, наче грім, прокотився над головами людей і досяг останніх рядів.
Молитву за молитвою читав отець Аркадій, і за кожною з них натовп хрестився і падав на коліна...
Останні Аркадієві слова, якими він закликав на голови ворогів і зрадників кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. І в ту ж хвилину чорне склепіння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибінь, сповнена тремтливого сліпучо-білого світла, немов із-за розірваної завіси, що відділяла небо від землі, глянуло на оповитий мороком діл нестерпно блискуче око.
Усі на мить зажмурили очі, але чорна завіса неба знову зімкнулась, і пролунав голос отця Єлпідифора:
— Яко ти єси кріпость і пристановище людям своїм і тобі подобає всяка слава, честь і поклоніння, отцю, синові й святому духу, нині, і прісно, і во віки віків. Амінь!
Служба йшла своєю чергою, урочистий спів змінювався молитвами.
Петро стояв у передніх рядах і сам не розумів, що діється з ним: немов якісь могутні крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, і рвалася вперед, назустріч грізному невідомому, немов м'язи його міцнішали й наливалися залізною, незламною силою, і все минуле життя, і всі

читати