Завантажити

ніяка циганка й не заходила. Мабуть, ти десь необачно залишила їх, а хтось і вкрав, може, й ця сама Ривка, — ребе Гершко за неї не ручається. Ну, та байдуже, слава богу, що вдалося вирвати назад. Я вже їх так сховала, що ніхто не знайде... Може, що-небудь з'їси чи вип'єш?..
Сара заперечливо похитала головою і заплющила очі.
«Бреше тітка чи говорить правду? О, якщо це так, якщо справді вона відкупила перли у скупника — тоді, виходить, ще є надія, виходить, Естерчина мати встигла продати їх, встигла взяти за них гроші й відправити посланця. О, коли б то так!
А якщо Петро дізнається, де вона, то прибуде сюди за нею... Коли? Тижнів через два! Вона ще хвора, є час... Але якщо тітка бреше? Якщо вона вирвала перли в Естерчиної матері? Ні, ні! Тоді б вона так і сказала, навіщо потрібна була б їй ця брехня? Так, так! Адже ж і сама жебрачка хотіла збути перли якому-небудь скупникові. Одне тільки дивує: чому тітці не спало на думку, що їх могла вкрасти Естерчина мати?»
Розмова з тіткою переконала Сару, що на жебрачку ніхто й не подумав.
«Отже, є ще надія, що Петро одержить звістку і примчить за нею. О господи, ти недаремно врятував мене од смерті! Ще можна сподіватися, ще можна жити...»
Полегшене зітхання вирвалося з грудей Сари. Радісні сльози покотилися з її очей по худому пожовклому обличчю.
У цю щасливу мить дівчина забула про все на світі, а яструбиний тітчин погляд крадькома уважно стежив за бідолашною жертвою.
Коротка розмова й душевне хвилювання так стомили ще кволий Сарин організм, що вона одразу ж поринула в глибокий сон. Від того дня Сара почала швидко одужувати, — видно було, що якесь внутрішнє збудження, якийсь внутрішній вогонь освітлює дівчину і наповнює її єство почуттям невимовного блаженства.
Рухля гордо позирала на всіх довкола, немов бажаючи сказати: ось наслідок мого лікування.
Вона подвоїла свої турботи про Сару й зовсім заспокоїла її тим, що батько дав слово не силувати дочку й не чіплятися до неї з шлюбом, аж поки вона зовсім не одужає і поки в усьому краї не настане мир та спокій. Одне ще тільки палке бажання лишалося в дівчини: за всяку ціну побачити Естерчину матір.
Через тиждень Сара підвелася з постелі, але надвір її ще не пускали.
«Чи ходить жебрачка, як і раніше, по шерсть, чи ні?» — весь час мучив дівчину сумнів.
Однак спитатися про це в Рухлі чи Ривки вона побоювалась, щоб не накликати на жебрачку підозри, тому вирішення болючого питання мусила відкласти до того часу, коли їй знову дозволять виходити надвір.
Днів через два сама Рухля запропонувала небозі провітритись, і як же зраділа дівчина, коли, ледь переступивши поріг хати, побачила Естерчину матір, що розвішувала в глибині двору шерсть! Від хвилювання Сара мало не впала, та Рухля вчасно підтримала її.
— Ой, он! Яка ж ти ще квола! — промовила стара, похитуючи головою. — Ну, йди ж, сядь он там, проти сонечка! Гершду, — махнула вона рукою у бік жебрачки, — іди сюди, одведи Сару до тієї лавочки, а я побіжу винесу ліки.
Жебрачка кинулася виконувати наказ своєї пані і, обнявши дівчину за стан, обережно повела її до лавочки.
— Паннуню люба! Жива, здорова! Ой вей, ой вей! І як таке зробити! Така гарна, така багата! — жебрачка зацмокала губами.
— Стривай, стривай! — Сара міцно стисла їй руки і, озирнувшись, уривчасто прошепотіла:
— Поїхав? Послала??
— Поїхав! Ой вей мір! Скільки я страху набралася, коли знайшли ті перли у Янкеля! Їх бін аїд, і для рідної дочки не зробила б такого вдруге! Змилосердився господь, якось засліпив очі пані Рухлі!
— Знаю, знаю! — нетерпляче перебила її дівчина. — А як посланець?
— Вернувся!
— Вернувся?! — мимоволі скрикнула Сара. — Ну що ж, що? — від хвилювання голос дівчини урвався, вона вхопила жебрачку за руку і впилася в її обличчя сповненим жагучого нетерпіння поглядом. — Ну й що ж?
— Парубка того не застав, каже, що бачив якогось батюшку, котрий там живе, та ще батька того парубка, старого титаря, і що вони йому, той батюшка і той титар, сказали, що парубок пішов до гайдамаків, але що незабаром повернеться й тоді вони йому скажуть про твого листа, а він зробить усе, що тільки можна... І ще сказали, щоб ти надіялась і ждала.
— Боже мій, господи! — Сара майже впала на лавку, й радісні, щасливі сльози ринули з її очей.
В цю мить на порозі з'явилася Рухля із склянкою ліків у руках.
— Що це? Ти плачеш? — вигукнула вона, кидаючи суворий, підозрілий погляд на жебрачку. — Гершду! Чи не ти, стара голодранко, наговорила чогось лихого Сарі? — Рухля швидко підійшла до дівчини.
— Щоб я так своїх дітей здоровими бачила, щоб я так собі здоров'я бажала... — забелькотіла перелякана жебрачка.
— Ні, ні! — перебила її Сара й звела на тітку повні сліз очі, що іскрилися щастям. — Вона не винна, вона мені нічого не казала, просто... повітря таке... сонце, ох, як хороше жити!
Рухля ще раз із

читати