Завантажити

скрипнули кімнатні двері; дівчина швидко озирнулася, і з її обличчя миттю зникла радість, змінившись тривогою чекання. На порозі стояли Рухля й Гершко. Незважаючи на сутінки, що сповнювали кімнату, Сара одразу ж помітила сіро-глинисту блідість їхніх облич і наче змертвілі погляди.
Дівчина мовчки вхопилася за лутку, передчуваючи, що ця поява не віщує їй нічого доброго.
— Збирайся! — промовив Гершко якимось глухим, придушеним голосом.
— Куди?
— В Умань!
— Чого? Навіщо?
— Тому що гайдамаки захопили всю Київщину й наближаються вже до Поділля; я хотів був податися на Львів, але й там неспокійно Треба тікати у Умань, поки ще всі не кинулися з містечка!
Сара притислась до стіни й рішуче промовила, хоча при цьому її обличчя смертельно зблідло:
— Я не поїду, батьку!
— Ти не поїдеш? — просичав Гершко й, пригнувши ГОЛОВУ, як бігк, що збирається завдати смертельного удару, поволі підійшов до дівчини, стиснув, наче лещатами, її руку й знову зловісно прошепотів: — Ти не поїдеш?
— Постривай лишень, ребе Гершку! — Рухля схопила його за рукав — Вона поїде з нами й сама! Саро! — звернулася стара до небоги владним тоном. — Перш за все гайдамаки кинуться на наше містечко, бо тут зібралося багато ляхів і євреїв. Пам'ятай же, що ти передусім єврейка, і коли б серед гайдамаків і знайшовся один такий милосердний, що схотів би тебе помилувати, то інші вчинили б над тобою таку кару, від якої волосся твоє побіліло б, мов сніг.
Сара заточилася...
— Слухай же тітку, Саро, і роби все, що вона тобі накаже! — просичав Гершко. — А якщо ти насмілишся хоч у чому-небудь не послухати її, то я вб'ю тебе на місці!
Вузьким путівцем поволі котився простий віз; зморені коні бігли підтюпцем, понуривши голови. На возі сиділи три жінки: дві з них, судячи з облич, були старі, хоча в їхньому чорному, скуйовдженому волоссі, яке виглядало з-під червоних хусток, не біліло жодної сивої волосини, а третя здавалась дуже молодою, та через густий шар сажі й бруду, що вкривав її обличчя, важко було роздивитися його риси. На передку воза підскакувало якесь опудало з розкошланою чорною бородою, таким самим волоссям і вимазаним у сажу обличчям. На голові в нього стирчала надіта набакир, драна шапка, а на згорблених плечах, поверх червоної сорочки, обвисала синя чумарка з великими срібними ґудзиками.
Фурман раз у раз полохливо озирався і, прицмокуючи губами, посмикував віжки.
Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смагляві обличчя й строкатий одяг подорожніх, можна було подумати, що це мандрівні цигани, та при уважнішому погляді одразу впадав в око східний тип молодої дівчини й гачкуваті носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидів на передку воза. Досить було тільки поглянути, як він правив кіньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, і кожен пізнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.
Та загалом циганська одіж трохи маскувала походження подорожніх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.
З усіх національностей, що проживали на Україні, цигани були найбезне-винніші. Селяни й гайдамаки остерігались їх як конокрадів, та взагалі не мали причин ненавидіти їх, а іноді навіть були й раді приїзду бродячих ковалів, — тим-то Рухля й надумала переодягти всіх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.
Сара спершу вирішила ні за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлі мимоволі переконали дівчину: справді, важко було розраховувати, при вторгненні до міста гайдамаків, першому потрапити на очі Петрові...
Крім того, Гершко недвозначно сказав дочці, що при найменшому опорі вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тільки один вибір: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотілося жити, щоб якомога швидше зустрітися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.
Але де тепер шукати Петра? Адже він, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомі місця, і Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися і втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всі селяни.
Щоправда, побачення з Петром відкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, і тому дівчина, згнітивши серце, вирішила підкоритися батьковій волі.
Уже сьомий день вони пробирались путівцями.
Доки їхали Поділлям, усе було більш-менш гаразд. Селяни хоч і збирались гуртами біля корчем та церковних оград, щоб погомоніти про страшні події в крулевстві Польському, але роботи й своїх домівок не кидали. Та чим ближче під'їжджали подорожні до Умані, тим небезпечніша ставала мандрівка. Тепер вони уникали заїжджати в села й містечка, а більше трималися безлюдних місць і лісів, лише іноді ризикуючи заглянути, та й то з великою обережністю, в якусь самотню хату.
Уже два дні їхав Гершко з своїми супутницями

читати