Завантажити

інші.
Забігши в сіни, вони одразу ж ускочили до великої світлиці, але там не знайшлося ніякої схованки. Скрізь було видно сліди несамовитої люті гайдамаків: потрощені меблі, побитий посуд... На підлозі стояли калюжі горілки й пива.
Рухля метнулась у пекарню, сподіваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навіть піч була розвалена... А тупіт тим часом уже лунав майже біля самих воріт. Перелякані до смерті, не знаючи, що робити, подорожні знову кинулися в сіни; нараз Рухля помітила драбину, що вела на горище.
— За мною нагору! — крикнула вона й з незвичайною для її років швидкістю полізла по крутій драбині. За нею — Гершко й Ривка.
Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дівчина лишилася внизу одна — безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрічі з гайдамаками. Тепер їй навіть не спадало на думку скористатися з своєї волі й утекти від батька: тікати — означало кинутися назустріч смерті; треба рятуватися, ховатись, але куди?
Лізти на драбину, грюкати й кричати, щоб відчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупіт наближався.
У розпачі, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, і раптом їй впала в око розвалена піч з широким і глибоким підпіччям, звідки виглядала солома й тріски.
Довго не розмірковуючи, дівчина залізла в підпіччя й зарилася в солому.
Вершники, не зупинившись біля корчми, з гучним тупотінням промчали далі, та тільки-но Сара хотіла вилізти з своєї схованки, як тупіт знову посилився .. Ось він уже зовсім близько... І нараз припинився біля самісіньких воріт. Через якусь мить дівчина почула, як хтось сильно рвонув сінешні двері.
Серце в неї завмерло.
— Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стіни й дах залишилися, а нам більше нічого й не треба! Сідаймо на цих барилах.
— То й сідаймо! — відповів другий гблос, і Сара почула, як хтось важко сів. — Ну, Максиме, як справи? — провадив той самий голос.
— Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про наші справи! — відповів той, кого товариш назвав Максимом.
— І чую, і бачу, — сказав сотник. — Тільки достеменно не знаю, бо звістки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамаків виростає сотня, із сотні — тисяча. Скільки зібралося, друже, справжнього війська?
— Справжнього війська з гайдамаків, козаків і запорожців сорок тисяч, а в запасі весь народ український.
— Гаразд! Такого війська вже давно не бачила Україна... Що думаєте робити далі, полковнику?
— Відвоювати свою вітчизну. Київщина уже вся наша!
— Уся, та не зовсім!
— Правда, зосталася ще Умань, а коли візьмемо і її, тоді в ляхів не лишиться жодного містечка на Київщині, а далі вся Україна, Поділля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тільки Умань і непокоїть: все-таки дві тисячі війська... та ще козацького, надійного... Може затримати, а треба кувати залізо, поки гаряче.
Сотник відкашлявся і п омовив, як здалося Сарі, трохи зніяковіло:
— Гм... ну, припустімо, що ви візьмете й Умань, тоді що?
— Тоді? Тоді поставимо тут своїх сотників, полковників та інших начальників і рушимо далі через Україну на Польщу, до самої Варшави.
— Ех, Максиме, Максиме! — сотник важко зітхнув. — Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхів немає війська, що вони не встигнуть зібрати його, а коли й зберуть, то всі розлетяться перед вами, як осіннє листя від пориву бурі, — але ж за Польщею стежать тепер три держави, і вони не дозволять вам знищити її. Пам'ятай, Максиме, король польський — ставленик російської цариці.
— Знаю, знаю... А чому цариця поставила саме його, а не когось іншого, чи знаєш ти, пане Гонто?
Полковник на мить замовк, а далі провадив сповненим презирства й глузування голосом:
— Тому, що цей король лише лялька в королівському вбранні. Ге, якби він був людина з залізною волею, ще й тепер міг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобі, друже, а про те, що сусіди Польщі чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тільки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це діло хтось сторонній. І от вибір упав на нас!
— Що?
— Вибір упав на нас; ми дзвонимо відхідну старій Польщі. Найстрашніший сусід її, Росія, віддає на наш суд всю землю польську.
— Що ти кажеш? — вигукнув сотник. — Звідки тобі відомо це?
— Ось звідки! Читай сам!
Сара почула шелестіння паперу. Якийсь час тривала мовчанка... Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого — дівчина запам'ятала — звали Гонтою.
— Хто тобі дав цей папір? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?
— Його дав мені превелебний отець ігумен мотронинський! — урочисто відповів полковник. — Йому вручили грамоту, коли він був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому війську з'явилися тисячі запорожців,

читати