Завантажити

скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипів бас.
— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кіскою козак, очевидячки — ватажок загону.
— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебія, — відповів молодший з тих двох, що схопили Дарину.
То був справді Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.
Тільки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дівчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крізь їхнє переплетене гілля де-не-де світлими пляма -й пробивався світанок; навколо ж іще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постаті людей, що лежали на землі. Перед самою панною сидів на пеньку отець диякон і нетерпляче чухав п'ятірнею свою бороду.
— Отрок, гм! — сказав він, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.
Дівчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й відрізала, але пишні кучері могли видати її — такої зачіски не носили ні паничі, ні джури, ні прості хлопці.
— Ну, ляшок, кажи, одвітствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела відплати за зло можуть бути невичерпні й різноманітні.
— Я не лях, панотче, а руський і грецького закону, я православний!
— Що-о? — аж підвівся здивований ватажок. — В лядській зброї і лядській шкурі?
— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш... щоб легше було втекти.
— Припустімо... сіє можливо... Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної віри?
— Та чим хочеш, панотче... Ось, дивіться ж, і розмовляю, і хрещусь по-нашому!
— Гм! І віри гідне, і вірити не подобає, — вагався диякон.
— Розмовляти й хреститися не штука, — підозріливе мовив бас, — цього ляхи в наших краях навчилися.
— Істинно глаголиш, — погодився диякон. — А ти ось краще прокажи наші молитви... Знаєш?
— Аякже, — зраділа Дарина й почала підряд проказувати і «Отче наш», і «Царю небесний», і «Богородицю», і «О, всепітая мати», і «Да воскресне бог»...
Диякон зупинив її на половині псалма Давида «Помилуй мя, боже».
— Воістину православний, братці! — сказав він козакам, які принесли полонянку. — Та й молитви знає так добре, що хоч зараз до отця Єлпідифора на крилас!
— От так штука! — засміявся скрипучим сміхом старший козак. — А я, бач, хотів штрикнути його ножем, та Петро не дав... Тільки постривай! Як же то між черничок опинився хлопець? Це ж, здається...
— Возбраняється, — підхопив диякон. — А тому, — звернувся він суворо до дівчини, — оци, хто ти єси, якого звання, звідки прибув і з якої причини поміж черничок вештаєшся?
Дарина розгубилась: вона не чекала таких запитань і не знала, що відповісти, боячись плутаними поясненнями накликати на себе підозру; сказати ж чисту правду дівчина не одважувалася, не бачачи тут жодної знайомої людини, яка б підтвердила правдивість її слів, а на випадок чого й заступилась би...
— Я київського генерального обозного, — мало не зірвалось у Дарини з язика — «дочка», але вона вчасно утрималась і затнулася, — генерального обозного. син. Був присланий сюди моїм батьком і настоятелем Мотронинського монастиря отцем Мельхіседеком з листами, в яких вони обіцяли черницям у скорім часі допомогу й просили, щоб ті не спокушалися принадами унії, а твердо стояли в православній вірі, тоді й цариця заступиться... Ну, я сюди прибув... а тут наїзд конфедератів. Двох черниць вони підкупили, й ті відчинили їм браму. Поляки вдерлися... а я заманила одного пана в келію... заманив, — поправилася Дарина, — і вбив... А вбивши, переодягся в усе лядське і, вибравши хвилину, коли всі до безтями напилися, вислизнув через браму й ну тікати... А тут мене твої люди й схопили...
— Так, так, — підтвердив Петро, — панич тільки-но кинувся навтікача під верби, а я йому на голову кирею та й злапав.
— Велеліпно! — усміхнувся диякон. — А то я вже хотів тебе трохи підсмажити, щоб вийшов лядський душок, та от шкода... Ну, ми своє надолужимо, — і він з такою силою стис і потер свої руки, що аж пальці хруснули. — То ти, отроче, повідав нам істинну й чисту правду?
— Присягаюсь Всевишнім і моєю поневоленою вітчизною Україною!
— Гарна присяга! — хитнув головою панотець. — Ну, глаголай же, але не від лукавого: ляхл-конфедерати, виходить, тепер там, у монастирі?
— Там, з ночі...
— А багато їх?
— Напевно сказати не можу, а коли вони вдерлися в головну церкву і влаштували там свій нелюдський бенкет, то їх було з півсотні... Ну, частина ще стояла на варті, а хто грабував по льохах і келіях... усіх набереться, мабуть, добра сотня.
— Ну, а нас буде десятків із шість, — сказав диякон. — Отже, на кожну руку по ляхові, стукнув лобом об лоб — і дух спустять! — міркував

читати