Завантажити

гостювала дочка російського магната, нашого заступника... а, опріч того, й підданця великої цариці, що простягла нам свою державну руку... То наш обов'язок — не дати навіть порошинці впасти на голову ясновельможної панни!..
— Ну от, і ми всі так думали...
— І добре думали, спасибі вам! — гаряче мовив отаман.
— Ге-ге! — осміхнувся диякон. — А оцей панич, що стоїть перед твоєю ми-лостю, усе зміркував, і коли привели... Петро його спіймав за брамою...
— Еге ж, я з дідом! — озвався парубок. — Ми підповзли до брами, щоб розвідати, чи є там ляхи й скільки їх... Коли дивимося, аж якийсь ляшок біжить греблею... Ми його й злапали... Повели до пана диякона!..
— Так і було, — кивнув головою диякон. — На допиті панич почув про нашу панну й видав себе за її брата... Спершу про ляхів, про черниць і про себе, що православний, — сказав правду, а от про сестру... про те, що він брат панни, почав вигадувати, а потім, коли прискіпались, то зізнався в брехні... а брехня єсть од диявола, бо він батько її... То і сей хлопчина, виходить, дияволів син, а тому й розпитати його слід добренько, по-нашому...
— Ха-ха-ха! — зайшовся веселим реготом Найда. — То це шпигун? Та серед нас немає нікого вірнішого й відданішого нашій Україні, ніж цей панич! Почувши такі слова, диякон остовпів.
— Ой, не заслуговую я на це! — зніяковіло прошепотіла Дарина, охоплена таким щастям, що ледь стримувала сльози радісного зворушення. — Гріх і рівняти когось до обранця божого, до визволителя України з лядського ярма, до нашого орла-білозорця!
— Можна! — захоплено відповів отаман. — Можна до найкращих лицарів і дітей України прирівняти тебе, панну Дарину, нашу заступницю, дочку генерального обозного київського!
— Панна? Дочка? — загомоніли спантеличені козаки.
— Та що ж це таке? — не міг отямитися від здивування диякон. — Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хіба ж можуть бути такі ланити в хлопця? А очеса? Здурів на старість, та й годі!
— Даруйте, шановні лицарі, — в свою чергу заговорила збентежена й радісна панна, вклоняючись гайдамакам. — Не сердьтеся за те, що я мимоволі ввела вас в оману... я боялась відкритись, не знаючи, куди потрапила...
— І мало не постраждала, вельможна панно, — буркнув знічений диякон... — Во й між нашою братією трапляється всяка скверна... Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою... Хоча, реку, кожного взяв би сумнів: то журився, що сестра в лісі загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на коні та радіє, аж очі сяють.
При цих словах диякона Дарина густо почервоніла, а Найда не міг стримати бурхливої радості й, щоб приховати збентеження дівчини, перебив оповідача веселим сміхом:
— Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дівчина, та й годі. дякувати богові, що так обійшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте панні добру вечерю!..
— Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! — відповіли гайдамаки й розбрелися в різні боки.
Найда й Дарина на якийсь час лишились самі. Нічна темрява охопила їх ніжною прохолодою; спалахували одна за одною зорі, засіваючи небо блискучими золотими цятками... Здаля долинав гомін гайдамацького табору... Але закоханим здавалося, що життя і всі люди відійшли кудись далеко-далеко і що вони тепер на цілому світі самі... Близько одно від одного... І що в цій близькості — весь світ, все життя, всі радощі, які судилися людині... Вони стояли непорушне, сп'янілі й приголомшені своїм щастям...
Душа Дарини була сповнена екстазом — дівчині хотілося і говорити, і плакати, і сміятися, та Найда мовчав, і це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пітьму й уловити вираз обличчя коханого, але ніч була темна, й до панни долітало лише глибоке, схвильоване дихання могутніх грудей...
Раптом вона відчула, як дужа рука міцно стисла її руку... Серце Дарини завмерло від солодкого болю...
— Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, світе мій? — прошепотів Найда, стискаючи дужче дівочу руку.
Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в пориві кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотіла:
— Люблю, люблю! Над усе в світі, більше за життя, більше, ніж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст і занімів у блаженному сп'янінні.
Та за мить козак знову оволодів собою і, відірвавшись од дівчини, спитав її з боязкою тривогою:
— Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?
— Ні, ні! — уривчасто прошепотіла Дарина. — Це від радості, од щастя!.. Кохала тебе все життя... і ось мрії... господи! Не пережити такого раю... Серце не витримає...
— То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобі до ніг, а вільна Україна сплете нам щастя вінець!..
— У тобі єдиному все — і життя, і радість, і щастя! — скрикнула дівчина й обвила шию Найди

читати