Завантажити

із жовнірів, кидаючись до Найди. — Хоч вислухай... одну хвилину... Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасінням своєї душі доставити її туди і, коли не виконаю присяги, господи, що буде зі мною?
У голосі полоненого було стільки щирого розпачу, що Найда мимохіть зацікавився його словами.
— Од кого ж ти віз цидулу в Переяслав? — уже м'якше спитав він.
— Од колишнього ігумена Мотронинського монастиря, отця Мельхіседека.
— Од превелебного владики? — скрикнули всі, вражені цими словами.
— Де ж він? Чому тобі доручив везти цидулку? — У голові Найди нараз
ворухнулася підозра. — Ану стривай, давай лишень її сюди! — звелів він жваво. Жовнір слухняно скинув з голови шапку і, розпоровши підбивку, витяг звідти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найді.
Один з козаків кинувся до вогнища, що горіло поблизу, й приніс головешку.
Отаман розгорнув цидулку. Усі завмерли в напруженому чеканні.
На сірому клаптику паперу якоюсь сірою рідиною було написано, а скорше надряпано, кілька слів; незважаючи на перекошені, ледве видні літери, Найда відразу ж упізнав руку Мельхіседека.
— «Владико святий! — прочитав він уголос. — Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких... віддаю богові дух свій!..» Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпі.
— Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? — вигукнули разом Найда і Дарина, а за ними й решта.
— О господи праведний, як сталося, — те я сам бачив... Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита уніатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без сліз! На простому возі, на соломі, без шапки, босоніж; дві куці ксьондзівські одежини покривали його тіло, а на ногах і на руках залізні кайдани, такі тісні й важкі, що руки й ноги сердешного владики посиніли, розпухли і вкрилися ранами, груди його теж були всі в ранах, від отрути повипадали зуби.
— Від отрути?! — вжахнулися Найда , й Дарина. — Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповідай!
— Отр ту ляхи давали — і не раз, та господь усе ще беріг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!
— Та де ж він, хто схопив його? — перепитав отаман.
— Тепер він у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита уніатського. Схопили на дніпровській переправі, пограбували до останньої нитки, .одягли в ксьондзівську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь.
Там над ним глумилися всіляко, били його і канчуками, і барбарами, змушуючи пристати на унію, не давали їсти й пити, двічі підносили отруту, та господь врятував владику... Тоді вони перевезли його в Радомишль, а звідти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть... Перестали давати йому їсти й пити... Був у владики слуга вірний, кудись поділи його, тоді я почав крадькома носити владиці їсти й пити, та оце мене послали в Київ, і він зостався тепер сам... А губернатор та інші ляхи, з нетерпінням чекаючи його смерті, вирішили якнайшвидше згубити владику й звеліли замурувати і двері, і вікна темниці, щоб він задихнувся в ній. Я владиці заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав і в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати двері темниці!
Полонений голосно заридав. Усі стояли мовчки, занімівши від жаху та обурення...
— Скільки верстов до Грудок? — перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно бліде, очі горіли, як дві розпечені жарини, голос дрижав од люті.
— За два дні доскачемо! — відповів жовнір.
— Ти проведеш нас?
— Хоч на край світу!
— Замок укріплений?
— Неприступний!
— А скільки жовнірів?
— Душ із триста.
— Нас вісімдесят, виходить, майже по чотири жовніри на хозака. Замок неприступний... Гм... Отже, силою не візьмемо... — Найда нервово прикусив вус...
Усі стояли мовчки, не одриваючи від отамана очей. А він напружено щось обмірковував...
До гурту, що зібрався коло Найди, підходили й підходили гайдамаки; товариші пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спіткало владику.
Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.
— Пане отамане, а військо наше? Адже ти велів закладати кіш у Круглому лісі... Як же ми відіб'ємося так далеко одні? — почувся з натовпу чийсь несміливий голос.
Від цього запитання Найда здригнувся, наче від удару.
— Одні? — гнівно перепитав він, обертаючись до натовпу. — А як же він один їздив скрізь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхів? Сором, ганьба тому, хто промовив ці слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпеці — тоді не можна думати ні про що інше, тоді всі повинні жертвувати своїм життям і не зважати на небезпеку!
— Усі, усі! — одностайно закричали гайдамаки. — Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..
— Вірю, діти! —

читати