Завантажити

натхненно відповів отаман. — І якщо господь захоче й ви докладете всіх зусиль, ми визволимо владику!
— Та шкіри здирай з нас, коли на те є потреба! — вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутніми кулаками.
— Оце діло! — Найда мимоволі усміхнувся й потому заговорив енергійним, діловим тоном: — Панове, хто з вас уміє розмовляти по-лядськи, та тільки не «проще пана», а добре, як природжений поляк?
Обличчя отамана палало, очі іскрилися натхненням.
Усі відчули, що він захопився якоюсь сміливою думкою, і його натхнення відразу передалося всім.
— Я, я... і я... — залунали голоси, і з натовпу вийшло наперед кілька бравих козаків.
— П'ять! — відрахував Найда. — Цілком досить! Одягніть же найкраще польське вбрання і лати, — бач, і згодяться лядські цяцьки, та відберіть кращих коней, і причепуріть їх пишно, по-панськи. А ви, — звернувся він до решти гайдамаків, — одягніться теж у польські жупани, — та тільки в простіші, в такі, як носить їхня челядь.
— Розуміємо, розуміємо! — загомоніли козаки.
— А тепер мова до тебе, пане дияконе! — сказав отаман.
— Тут я! — гаркнув панотець і вийшов наперед. Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив ніби сам до себе:
— Гм... Добре... Зійде! — і вже голосно звернувся до гайдамаки:
— А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колір?
— Хоч у дьоготь, коли треба! — палко вигукнув диякон.
— Чудово, друже, іди ж та приготуйся, а ви, хлопці, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас російської купецької одежини? Ну там зіпунів, чи як вони звуться в них?
Кілька козаків кинулося до нав ючених коней.
— Ні, батьку, — промовив Неживий, — такого краму, либонь, в тороках не знайдеться... усе лядські кунтуші, оксамит
— Козаки незабаром повернулися й підтвердили слова Неживого.
— От халепа! — у розпачі скрикнув отаман. — Що ж тепер робити? Без цього і вся наша справа не вигорить...
— Хіба пошити? — порадив хтось.
— Хто ж його зуміє пошити? Та й часу обмаль! — з досадою відказав Найда. Усі збентежено замовкли.
— Стривай, батьку! — нараз порушив загальну мовчанку радісний вигук Петра. — Через півгодини я тобі добуду і косовороток, і зіпунів скільки завгодно, — ген під тим гайком живуть пилипони — миттю злітаю!
Найда несказанно зрадів.
— Лети ж хутчій! — звелів він. — Добудь дві пари одежі — тільки не грабунком, а за гроші... Одну розміром приблизно на панну, а другу — як на отця диякона... Адже ти не відмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? — звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.
— Як може пан питати! — відповіла дівчина.
— Лечу, батьку! Гей, хлопці, хто зі мною? — вигукнув Петро, кидаючись до осідланих коней.
Через кілька хвилин гайдамаки почули кінський тупіт, який швидко віддалявся. Усі гарячкове взялися за приготування.
Поки імпровізовані ляхи переодягались і вбирали у розкішнішу збрую коней, Найда встиг відрядити двох козаків у Круглий ліс до коша: вони мали повідомити наказного отамана, щоб він чекав їхній загін не раніше як за чотири дні.
Не встигли ще всі попереодягатися, як здалеку долинув частий кінський тупіт і за кілька хвилин на галяву вилетів Петро в супроводі двох козаків. Поперек його сідла лежав чималий клунок.
— Добули, батьку, купили! — закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.
За чверть години весь загін уже був на конях.
Невеликий почет, у розкішному польському вбранні, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загін панських челядників, серед котрих був і диякон, одягнений у російську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колір і густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-під шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсім схожим на російського купця. Поруч з ним гарцювала на коні й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю піддьовку й такі самі шаровари.
Найда окинув поглядом свій загін і, видно, лишився вдоволений.
— Ну, панове, — промовив він, підіймаючи шапку над головою, — з богом! І не жаліти коней! Гайда!
XXII
Переляканий до краю Кшемуський мчав з двома ксьондзами в каруці і тремтів, як осиковий лист; він раз у раз озирався назад, шепотів молитву й покрикував фурманові: «Швидше!» Обидва ксьондзи сиділи мовчки, лиш один з них раз по раз стогнав, підтримуючи правою рукою поранену ліву. Коли каруца, гуркочучи, влетіла в містечко Лисянку, губернатор, страхаючись нападу хлопів, забився в куток і, скулившись, закрив очі руками; раптом Мокрицький несамовито зарепетував: «Погоня!» Справді, коли екіпаж виїхав на греблю, позад нього почувся тупіт копит... Охоплений жахом, Кшемуський заволав: «На бога! Щодуху! До брами!». Заляскав батіг по спинах коней, і каруца, високо підскакуючи на вибоях, помчала вгору, але загін вершників все ж наздогнав її коло самих воріт — виявилось, на

читати