Завантажити

руками.
Він притис її до своїх могутніх грудей і палко прошепотів:
— Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навіки!
У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити від Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.
То був Петро — він приніс килим і двоє козацьких сідел замість стільців.
— Отець диякон питає, — звернувся парубок до отамана, — куди звелиш їхати й коли?
— Скажеш панотцеві, щоб прийшов вечеряти, тут і домовимось, а вирушати треба, як місяць зійде, і їхати швидше до Дніпра, провести ясновельможну панну до Києва.
Як тільки Петро відійшов, Дарина схвильовано запитала.
— Ги це так навмисно сказав їм, Іване, чи справді вирішив одіслати мене назад?
Найда на мить сторопів:
— Як? Хіба ти думаєш залишатися?
— Авжеж, думаю лишитися з тобоюі — твердо сказала Дарина. — І ніхто мене звідси не вирве, хіба що ти сам накажеш силоміць одвезти мене!
— Люба моя! Кохана моя! — Найда ніжно поцілував її. — Моя відчайдушна голівко! Але хіба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..
— А хіба на тебе не чигає те саме? Та й що мені всі небезпеки в світі, коли ти будеш разом зі мною? В надійному, безпечному місці я змучусь душею за тебе більше, ніж тут, у самому пеклі бою... Ні, я не залишу тебе ніколи!
— Щастя моє, як мені дякувати тобі за таке кохання! — захоплено промовив Найда, стискаючи руки дівчини. — Але, але... бачиш... — він розгублено за-тнувся. — Усі знають...
— Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! — скрикнула Дарина й різким рухом вирвала свої руки з Найдиних...
— Я не хочу?! Та якби мені господь дав померти край твоїх ніжок — я б кращої долі не бажав собі. Тільки... ось що... зрозумій мене, моя кохана, моя люба, — усі знають, що ти дівчина, а при війську держати жінок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на слові, возиться з бабою. А коли така розкіш дозволена отаманові, то чому ж її не дозволити й усім? Ніхто навіть не повірить, що ти дочка російського генерального обозного, скажуть — брехня, підуть чвари, розбрат, а разом з ними...
— Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; — з гірким докором мовила панна.
— Я не люблю? Бійся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати ніхто! Люблю тебе над усе в світі, більше, ніж спасіння своєї душі, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславі!
— Як? Там, у Переяславі? — здивовано спитала Дарина. — Чому ж ти не відкрився мені?..
— Тому, що батько твій, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що ніколи не віддасть своєї дочки за гультяя-запорожця і що взагалі просить цих добродіїв обминати його двір. Ой Дарино, коли б не ті слова, то, може, на козацькій голові ніколи б не було чернечого клобука...
— Любий мій! — і Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тоді знала!
— Що ж би ти моглда вдіяти, голубо?
— Ніяка батьківська воля не зв`язала б мене: Пішла б за тобою на край світу... Бо ж і я тебе покохала відразу й навіки!
— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дівчину.
Поблизу почулось шарудіння.
Козак швидко випустив панночку з могутніх обіймів і шанобливо відсторонився. Дарина оглянулась — не було нікого; у темряві бовванів лише силует коня.
— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нікого на світі дорожчого, ніж я, то не відштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дівчина. — Якщо ти боїшся злих язиків, я навіть не розмовлятиму з тобою, не підходитиму до тебе — мені тільки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..
— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою розділяла височенна гора — злі язики згладили б її в долину, коли б ріка пролягла між нами — вони перекинули б через неї міст...
— Та люди ж не звірі, врешті! — мовила панна і в голосі її забриніли сльози. — Вони побачать, повірять... Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки... Ні, ні, йди. лети вперед, у саме пекло, тільки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом і смерть!
Дарина стиснула руку Найди і, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнілих од хвилювання очей.
— З тобою життя, з тобою і смерть!.. Ех, і доля ж щаслива! — прошепотів, мов у нестямі, козак, обхопивши руками голову.
Запала мовчанка, сповнена поривів бурхливої пристрасті.
Кругом панувала глибока ніч. Вогкий туман повільно виповзав з байраків і вже коливався вдалині край лісу... Стомлені тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлігшись на траві, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю... Навколо було тихо, тільки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,
Першим опам'ятався Найда.
— Ні, ні... — прошепотів він схвильовано,

читати