Завантажити

Келійку тьмяно освітлювала, ледь блимаючи біля образів, невелика лампада. Антоній старанно зачинив за собою двері; потім, підійшовши до однієї із стін, відчинив потаємну шафочку й дістав звідти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком.
— Що це? — схвильовано спитав Залізняк, жадібно стежачи за кожним рухом отця Антонія.
— Указ цариці російської, — урочисто відповів той і, зірвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими літерами.
— Читай, читай! — задихаючись, вигукнув Залізняк і, схопивши Антонія за плече, підвів його до лампади.
— «Ми, божою милостю Катерина II, цариця і самодержиця всеросійська...» — почав Антоній і, повільно карбуючи слово за словом, прочитав полковникові весь указ, в якому нібито від імені Катерини наказувалося всім козакам, селянам і запорожцям українським, під проводом Залізняка, винищити по всій Україні ворогів православної віри й руського народу, бо цариця не хоче більше терпіти насильств і звірств лядських над православною церквою та православним рідним народом і обіцяє йому свою швидку й сильну допомогу.
— Друже мій, брате мій! —вигукнув Залізняк, коли Антоній прочитав папір. — Та хто тобі дав, та де ти роздобув цей папір? Чого ти раніше не сказав мені про нього?
313
— Бо ще не настала остання хвилина.
— Хто тобі дав його?
— Знайшов у потаємній скриньці отця Мельхіседека... — відповів отець Антоній, опустивши очі.
— Чи так це, отче? — і Залізняк пронизав отця Антонія допитливим поглядом.
— Не час, козаче, дошукуватися, звідки указ і хто привіз його! — збудженим голосом відповів отець Антоній. — Благо, що він є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу... Лише це волання є непреложною істиною... Іди ж і переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну від єгипетського ярма... А для цього — будь-яка зброя придасться... Амінь! — закінчив він.
— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залізняк, стискаючи в руці пергамент, — усе піде за мною, і душі замучених полетять попереду війська на люту кару ворогам!
Полковник міцно обняв отця Антонія і, сховавши за пазуху дорогоцінний папір, поспішно вийшов у присінок.
Не встиг він ступити й кілька кроків, як за його спиною почулося тихе шарудіння й дві тонкі руки схопили його за рукав.
Залізняк швидко озирнувся і, здивований, побачив Прісю. У напівтемряві присінка важко було розгледіти вираз її обличчя. Полковник бачив тільки великі чорні очі дівчини, які з тугою дивилися на нього.
— Це ти, Прісю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив він.
— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Пріся. — Пане полковнику, зараз ножі святитимуть, вранці похід і пан полковник залишить нас!
— Ні, ні, голубко моя! — перебив її Залізняк. — Я не залишу тебе, я домовився з отцем намісником, ти житимеш у монастирі.
— Не те, не те! — з тугою вигукнула дівчина. — Пан полковник піде з козаками, а на війні, ой боже милий, — усе може трапитись! Страшно й подумати!
— Господь над усіма нами!
— Над усіма нами, а батька замучили! — Прісин голос урвався, і все тіло її затрусилося від глухого ридання.
Залізняк, як міг, заспокоював Прісю.
— Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укріплений, і я залишу в ньому достатньо війська.
— Не про себе я, не про себе... — палко відказала дівчина. — Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, — хто я? Дурна, нікому не потрібна дівчина, а якщо... Ой боже мій, боже мій!..
— Та що з тобою? — здивовано спитав Залізняк. Пріся зібралась із силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рішучість:
— У мене є прохання, таке прохання... Якби пан полковник погодився, я б усе життя... Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня... Ніхто не дізнається, я обріжу собі коси, одягну жупан... Ох, якби пан полковник погодився... Я не можу тут залишитись, я помру від туги, від страху, що пан полковник сам на війні, що нікому захистити його!
— Ти, ти збираєшся захищати мене?! — вражено вигукнув Залізняк. — Бідна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке війна? Там смерть щохвилини заглядає у вічі.
— Усе, усе витерплю! — вигукнула Пріся, судорожно чіпляючись за руку Залізняка. — Кістьми ляжу, душу свою занапащу, тільки б з паном полковником...
— То хай же буде по-твоєму, мій маленький джуро, тільки пам'ятай — не ти мене, а я тебе захищу від будь-якого напасника! — полковник пригорнув до себе дівчину й ніжно поцілував її в чоло.
— Ви... ви... мене... — Пріся схопила Залізнякову руку і, заливаючись сльозами, почала палко її цілувати.
Якийсь сумнів, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душі козака.
— Прісю! — запитливо промовив він і, взявши дівчину за підборіддя, підвів її голову й пильно

читати