Завантажити

гайдуків.
— По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? — напруженим від люті голосом вигукнув Левандовський. — Хто сміє порушувати мої власницькі права?
— Я! — відповів Кшемуський.
— Пан губернатор? — здивувався Левандовський, спершу не помітивши свого кривдника-ворога. — Поставлений вельможним дідичем для того, щоб у княжих володіннях панувала справедливість і не порушувалось право? А вельможний пан сам скрізь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Від такого управління не буде добра ні панові, ні дідичеві.
— Цо-о? — посинів губернатор і схопився за свою дамашівку.
— А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетські власницькі права! — і Левандовський видобув свою шаблю.
— Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогодні ж відберу!
— Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство... Але цей майонтек дав мені найясніший князь, з діда-прадіда володар усіх тутешніх маєтків... А що пан клопотався, то не по охоті, а тому, що задля примхи розорив мій родовий хутір!.. То це не подарунок мені, а тільки сплата боргу.
— А! Зухвальство? То я ж покажу панові, хто я! Чому ще й досі не введено тут унію й чому ця церква не перетворена на костьол?
— Тому що я дозволив моїм підданцям сповідувати свою віру... А пан, немов розбійник, катує чужих ні в чому не винних людей!..
— О tempora! — сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.
— Сини католицької церкви здіймають руку на пресвяту матір! — простогнав плебан.
— Як пан дозволив? — скаженів губернатор. — Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було більше схизми... щоб вирізати всіх схизматів і дисидентів!
— Та хіба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен із нас має право навіть на сеймі крикнути «veto» й зірвати сейм... То ось я у своєму власному селі й кричу «veto»!
— Це зрада!
— Прокляття! Вічні муки віроломцям! — у фанатичній люті вигукнув Мокрицький.
— Взяти його! — крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.
— Візьми сам! — ступив крок уперед Левандовський. — Чого ти інших примушуєш? Оточив себе розбійницькою ватагою і за їхніми спинами лютуєш? О, настане час, і вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, і ви всі захлинетесь у ній... Сліпі звірі, безумці! Хіба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до відчаю? Хіба не знаєте, що замучений народ грізно піднімається на своїх катів, сп'янілих від крові?.. Прислухайтесь! Стогін і зойки нещасних перетворились уже в люті крики, які закликають до помсти, до відплати, а їх же, скривджених, море! І ви, безумці, в таку хвилину, коли загибель загрожує всій вітчизні, ви ще підсипаєте жару в огонь, кидаєте іскру в порох! То ж не я, а ви погубителі вітчизни, зрадники! А ти — головний злочинець і підлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зі мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всі ці звірства! Виходь! Я тебе називаю грабіжником, злодієм, який ганьбить шляхетське звання... Виходь же, лицарю, змий кров'ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!
Слова Левандовського своєю сміливістю й грізним пророцтвом так приголомшили ляхів, що всі вони заціпеніли, а губернатор, посинілий, з виряченими очима, весь тремтів і тільки щось мимрив.
— Зв'язати цього негідника! — нарешті просичав він, задихаючись від люті.
— І розстріляти! — додав спокійно Стемпковський.
— Хто підступить — смерть! — крикнув Левандовський, змахнувши шаблею;
вірні його гайдуки стали в оборонну позицію позаду. Ближчі драгуни, що зробили були крок до сміливця, відступили назад.
— Що ж ви, боягузи?! — гукнув полковник. — Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?
— Зв'язати! — гаркнув на все горло губернатор.
Купка драгунів нарешті кинулася на Левандовського, та він був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерності... Три шаблі прийняли удари цілого десятка. Замигтіли холодні блискавки, задзвеніла сталь. Один із нападни ків упав навзнак з розсіченою головою, другий присів, схопившись лівою рукою за праву, що безвладно повисла... Решта відскочила... На допомогу їм кинулись інші...
Звичайно, Левандовський міг ще зарубати чоловік п'ять-шість драгунів, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кількості, зрештою неодмінно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловісний наростаючий гомін... Усі сторопіли, зблідли, насторожились... Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, і це дало йому змогу відступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор і його почет втупили очі в безлюдний поки що майдан... Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся ліс кілків і шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлючені юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змішалися, завирували й, наче страхітливий вал, ринули на ворогів.
— Бунті — ослаблим голосом прошепотів губернатор і затремтів, наче

читати