Завантажити

священні речі вкрадено... І навіть ковчег і чаші зникли, — тремтячи від хвилювання, пояснив плебан.
— Грім і блискавка! Хто насмілився? Роздеру на шматки! — закричав, синіючи від люті, Кшемуський і витріщився на небожа.
— У всякому разі, найясніший пане, не піп, — відповів переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нікого з ним не було, нікому при мені передати ключів він не міг. Потім розпочався допит... А коли піп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати двері... Виходить, хтось із бидла...
— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищі... Осквернення «Secula seculorum»... О Єзус-Марія!
— Блюзнірство впаде на наші голови! — вторив офіціалові плебан.
— Знайти мені винного! — затупотів ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!
— Проше найяснішого пана дядю... — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:
— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу під'їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся... І не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелів бити на сполох!
— Я ось титаря...
— Стій! Я вже сам займуся допитом і карою... І слово гонору, що жахнеться пекло! — і Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили інші.
Неподалік від паперті стояло кілька зв'язаних полонених, захоплених жовнірами, — три баби, сліпий дід і титар. Тут же лежав, спливаючи кров'ю, дзвонар і тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спішившись, розташувалась на відпочинок по всьому цвинтарі й за оградою.
— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, і блідий, похнюплений довудца, тремтячи від переляку, вийшов за ворота.
— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому місці ви не назвете мені ту бестію, котра забрала з церкви священні речі, то не дожити мені до вечора, коли я не переріжу усе ваше село, починаючи з щенят.
— Не покладай гніву на людей безневинних, найясніший пане, — обізвався титар. — Усі священні речі із церкви виніс з власної волі, а не за чиїмось наказом, я.
— Ти? Ха-ха! — зрадів Кшемуський і потер від задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подів? — спитав він трохи м'якшим, навіть ласкавим голосом, втішаючись збентеженням жертви.
— Де я подів їх, найясніший пане, то відомо єдиному богові й мені.
— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. І принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалі ніжніший і ніжніший.
— Не скажу й нікому нічого не віддам! — твердим голосом відповів титар.
— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський і спокійно додав: — А принесіте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщі йому за халяви. Цей засіб дуже корисний і розв'язує іноді язики.
Через десять хвилин на жаровні було розпечено вугілля. Прив'язаний до стовпа титар стояв блідий як полотно, але цілком спокійний; очі в нього палали релігійним екстазом, уста шепотіли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, і скоро юхта в багатьох місцях прогоріла; дим тремтливими пасмами піднявся вгору й окутав обличчя, страдника.
Але титар мовчав, навіть не застогнав.
— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагідне серце... І, певно, не стерпить мук своїх ближніх за себе...
— Так, слушно, пане, — осміхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свідків!.. Тільки бідолахам холодно босоніж стояти на сирій землі, то поставте їх для зручності на розпечене вугілля!..
Сліпий дід навіть не здригнувся: чи він недочув наказу губернатора поставити «бидло» на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ і одна з жінок, але друга впала до ніг Кшемуського й почала голосити.
— Вони не бачили... вони нічого не знають, — тихо, через силу промовив титар.
— Вірю, — погодився Кшемуський, — але мені хочеться знати, наскільки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх... Жінко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волі...
Титар застогнав, але швидше від моральної муки, ніж од фізичної.
— Простіть мене, грішного, простіть, добрі люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу віддати наших святинь і нашої віри на наругу латинянам... Перетерпімо ж за Христа від катів.
Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.
— Та підведіть ще й цього дзвонаря, — додав Кшемуський. — На дябла йому валятися? Кінчайте з ним швидше. Нехай дзвонить і скликає бунтівне бидло на тому світі.
У цей час біля воріт почувся стукіт коліс і тупіт кількох коней; гурт жовнірів, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводі кількох

читати