Завантажити

привезти сюди або відвезти додому, до батька?»
Але козак одразу ж відкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час він не залишить війська ні на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, і якби зараз він почав думати про свої почуття, самій Дарині було б соромно за нього... Залишається одно: послати за нею невеликий загін і прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечніше місце.
Заспокоївшись на цій думці, Найда пішов до монастирських стін, щоб разом з полковником віддати останні розпорядження.
А тим часом Залізняк, оглянувши монастирські стіни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанці, споруджені за його вказівкою на деякій відстані довкола монастирських стін.
Тепер увесь простір між стінами й валами був заповнений людом, переважно жінками й дітьми.
Дехто тулився на возах і під возами, інші просто на землі — на розстелених свитах; біля кожної сім'ї лежали клунки — все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возів були прив'язані воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вівці. Людський гомін перемішувався з меканням овець, ревінням корів і кукуріканням півнів.
Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стін розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сиділи гуртками, не були такі сумні, якби в загальний гомін не вривалися сльози й стогнання жінок та дітей.
Коли до валів під'їхав Залізняк, усі, перешіптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укріплення й повернув назад.
Біля воріт його зустрів козак і повідомив, що до пана полковника з дуже важливою звісткою прибули ковалі.
— Ну, то веди їх сюди, в сторожку! — наказав Залізняк і зайшов у невеличку келійку монастирського сторожа.
За хвилину туди ж увійшли двоє високих на зріст запорожців і, вклонившись Залізнякові, гучно мовили:
— Здоров був, батьку!
— Доброго здоров'я, діти! — приязно відповів полковник. — Ну що, скінчили роботу?
— Скінчили, все сховано недалечке, у Вовчому байраці.
— А скільки?
— Тисяча шабель, та ножів з чотири тисячі, та наконечників до списів тисячі дві.
— Славно! Добре попрацювали, не гріх і по чарці!
— Зараз не треба, батьку: нап'ємося в панських замках хмільного пива.
— Дай боже! А що ви іще скажете?
— Піймали двох шпигунів польських.
— Шпигунів? — здивувався й стривожився Залізняк. — Де ж, як?
— Та в лісі ж, — хотіли нас вистежити!
— Ну й що ж?
— Не вдалося, вартовий спіймав; ми хотіли їх там самі рішити, а потім подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.
— Добре... А хто ж вони?
— Брехали багато... Ну, та сам побачиш — хлопець і дівчина.
— Хлопець і дівчина? — перепитав Залізняк.
— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один із запорожців і, вийшовши за двері, повернувся з Прісею й Петром.
Коли Залізняк побачив їх, у нього мимохіть вирвався вигук здивування; він швидко підвівся й, підійшовши до дівчини, взяв її за руки.
Пріся дуже зблідла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарніле личко зашарілося ніжним рум'янцем, а очі засяяли незвичайним щастям.
— То це шпигуни? — промовив Залізняк, з любов'ю поглядаючи на Петра й Прісю, і з посмішкою озирнувся на запорожців. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?
— Та вони, либонь, казали, — зніяковіло зауважив старший запорожець. — Дівчина й перстень твій показувала, але ми не повірили... За таких, бач, обставин попалися... Вночі підповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували...
— Гай-гай! — усміхнувся Залізняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?
Він ласкаво взяв Прісю за підборіддя, і збентежена дівчина спаленіла ще більше.
— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. І як це тобі, Петре, надало до них, — він підморгнув у бік запорожців, — у гості потрапити?
— Заблудилися в лісі з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пішли, але боялися відразу підходити... Спершу хотіли роздивитись... підповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотіли, пане полковнику, їхати зі мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.
Залізняк здивовано глянув на Петра: певно, бідолашні діти ще нічого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потім сказав збентежено й сумно:
— Вони свято виконали свій обов'язок... Захищали церкву до останнього подиху...
Уже в голосі, яким були промовлені ці слова, Петро й Пріся одразу відчули щось лиховісне.
— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.
— Ой мати божа! — скрикнула Пріся, звівши на Залізняка сповнені жаху очі.
— Хіба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.
— Авжеж, діти...
— І батько?.. — у відчаї сплеснула руками

читати