Завантажити

й, вихопивши пістоль, вистрелив у дзвонаря; але куля, не влучивши в нього, зачепила маленький дзвоник, і той жалібно зойкнув, наче від болю.
У цей час до пана довудци підбіг один із гусарів і повідомив, що маленькі задні двері вибито. Довудца поспішив за ним і через вівтар зайшов до церкви, де гусари вже ламали двері на дзвіницю. Вдершись туди, вони скинули дзвонаря вниз. Упавши, нещасний зламав ногу, а руку йому одразу відрубав розлючений пан довудца.
А з гори тим часом спускалася в Лисянку величезна каруца, запряжена восьмериком вороних коней цугом. За нею в хмарі густої куряви мелькали конфедератки, каски, черкеські папахи й козацькі шлики конвойного загону.
У каруці сиділи старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базиліанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.
— Я за всі села й містечка ясновельможного пана губернатора спокійний, — сказав плебан при в'їзді в село. — Тут хлопи не опиратимуться; але далі до Турової — інша річ: там ліси й ліси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали відомості, що до цих волоцюг прориваються розбійницькі банди з гадючого гнізда — Запорожжя.
— Нині ці вовки беззубі, й триста дияволів та вдвоє більше відьом, якщо я їх не знищу! — вигукнув Стемпковський. — Хай тільки уповноважать, то я з їхнього гнізда зроблю місиво, далебі, місиво — з вугілля, попелу й крові!
— Ніхто не сумнівається! Пан полковник — відомий лицар, слава Корони! — люб'язно мовив Кшемуський.
Каруца зупинилася біля церкви. Молодий довудца ту ж мить підскочив до неї й доповів своєму дядечкові, що церкву відчинено, що титар, який чинив опір, заарештований (він справді, сховавши священні речі, повернувся на цвинтар і був схоплений гусарами), а піп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопів на бунт, з відрубаною правою рукою лежить біля церкви.
— То цей піп не схотів схилити своєї парафії до послушенства й прирік її на загибель? — поспитав, підводячись із свого місця, Кшемуський.
— Більше того, мій найясніший дядечку, він підбурював парафіян на бунт і велів бити на сполох, — відповів небіж, допомагаючи ясновельможному вилізти з каруци.
— Гадюка! Шкода, що помер так швидко... Я б з ним побалакав... Ну, та залишилося ще дві гадини й ціла отара... Грядіть же, превелебний отче, до церкви й перетворіть її святою мшею в костьол.
— Во славу божу і в торжество вічне католицької віри! — урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях і звів очі до неба.
А натовп на титаревій вулиці зростав і зростав; з найближчих висілків через леваду підходили все нові люди; у дворі теж було повно... Скорботний настрій селян поступився тепер місцем почуттю'обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очі блищали похмурим вогнем, внутрішнє хвилювання пробивалося назовні...
— Ех, не послухали диякона! Повірили панові! — лунало в одному кутку.
— Та де ж цей новий володар, який обіцяв захищати і нас, і нашу церкву? — ремствували в іншому.
— Усі вони гаспиди! Усе брехня! — котилося від гурту до гурту.
— Душогуби! Грабіжники! Кровопивці! Отепер би на них диякона!
— Що ж це? Погибель? Кінець? — голосні розмови й запальні вигуки зливалися в похмурий гомін, що, посилюючись, нагадував рокотання бурі.
Нараз серед цього гомону людських голосів різко пролунав один крик, немовби відчайдушний зойк людини, що гинула.
Усіх пройняв дрож, і кожен обернувся на той крик.
Біля трупа отця Хоми, якого зняли з шибениці й поклали посеред двору, стояла середнього віку ставна жінка. Виразисте обличчя відбивало душевну бурю, що охопила всю істоту молодиці, очі її виблискували зловісним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, які розвівав вітер, вона була живим втіленням Не-мезіди.
— Що ж ви стоїте над небіжчиком і чухаєте потилиці? — кричала жінка, розмахуючи руками, і голос її краяв серце. — Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось він лежить, розтерзаний, і наче молиться за вас... А ви вмієте тільки скиглити над святим мучеником... Ех, люди, ви, люди! Кожен звір захищає своє лігво! Вовчиця боронить дітей, не боячись смерті... Навіть голуб метиться за голубку... А ви? Ха-ха-ха! Ваші ж батьки вільними козаками були, а вас пани обернули в бидло, і ви живете й терпите! Та на дідька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи ні? А нам? А нам, жінкам, уже несила, несила!.. — несамовито кричала молодиця, рвучи на собі коси й б'ючи себе в груди. — Немає вже нашого заступника, немає нашого молільника, немає нашого сонця праведного! А вбивці, розбійники й кати знущаються над нашою вірою, руйнують церкву... То не варто і нам жити! Дітей своїх задушу цими руками, батька заріжу... На смерть! На погибель! Хай у крові сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! — і жінка рвучко кинулася вперед.
Палке слово молодиці так вразило натовп, що він спершу онімів,

читати