Завантажити

велика, що навіть ченці й священики ладні були кинутися в бій. Незважаючи на те, що, здавалося, всі сусіди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщі, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану російською царицею Мельхіседекові.
Безперервно нові й нові юрби збуджених людей прибували до стін Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залізняк призначив тут збір, а більшість несвідомо горнулася до цього останнього оплоту православ'я, шукаючи тут поради й порятунку.
І ось Залізняк вирішив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.
В глупу північ скликали вони з Найдою у колишню Мельхіседекову келію старшу монастирську братію й оголосили їй про свій намір.
Усі одностайно схвалили пропозицію Залізняка й Найди; вирішено було першого серпня, на Маковія, відслужити урочисту відправу й освятити з усією сумною пишністю зброю козаків, які поклялися віддати життя за святий хрест.
У монастирі почали діяльно готуватися до майбутніх подій: укріплювали стіни, заготовляли провіант для війська. Охоплені ентузіазмом, монахи тягли в свої льохи все, що тільки можна, аби заготувати харч для війська й сотень жінок та дітей, котрі знайшли притулок біля стін монастиря.
Залізняк і Найда теж енергійно готувалися до наступної війни. Розуміючи, що на успіх справи можна розраховувати лише в тому разі, якщо зненацька ринутись на ляхів і приголомшити їх несподіваним ударом, вони вирішили одразу ж після освячення зброї розділити військо на дві частини й кинутися на переповнені шляхтою міста, а тому до всіх гайдамацьких загонів розіслали гінців з наказом збиратись у Мотронинському лісі.
Дні збігали в гарячковій роботі й необхідних приготуваннях. Нарешті настав переддень призначеної відправи.
На монастирському дворі панувало незвичайне пожвавлення. З комір і льохів виносили барила й мішки, вантажили їх на похідні козацькі вози; по монастирських стінах снували козаки, оглядаючи бійниці й амбразури.
Ченці з хрестами й кропилами в руках обходили людей, що юрмилися біля монастирських стін. До брами раз у раз під'їжджали гінці і, скочивши з коней, заходили в двір.
Залізняк і Найда походжали по двору, наглядаючи за всіма приготуваннями, віддаючи накази й вислуховуючи донесення гінців.
— Ну, друже мій, — сказав Залізняк, зупиняючись біля церковних дверей, — здається, зроблено уже все, тепер хоч і наскочать ляхи, то об ці стіни поламають зуби!
— Та їх тепер сюди й калачем не заманиш, — усміхаючись, відповів Найда. — Он знову прибули люди, кажуть, що ляхи, як миші, тікають із сіл у міста, добро своє на дорогах кидають.
— Воно-то правда, а все ж обережність не завадить, — треба нам, друже, берегти цю святу обитель, як око в лобі. Поки вона ціла, доти й народ вірить у благословення господнє! Завтра вдосвіта ми виступимо звідси, і хоч залишимо для захисту монастиря з сотню козаків, проте мусимо передбачити все, — тому оглянь, друже, ще потаємний хід, а я піду подивлюся на стіни; та поспіши й приходь до мене: треба дати гасло й розставити вартових.
Найда подався до старої монастирської церкви, уже закритої для богослужіння, й, відімкнувши бічні двері важким ключем, ввійшов у ризницю; тут він насилу підняв одну з плит у підлозі, викресав вогню, засвітив воскову свічку й обережно спустився по крутих сходах у вузький підземний коридор, який закінчувався замаскованим виходом у лісову хащу. Все тут було справне.
Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залізняка, коли раптом його покликав чийсь голос:
— Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?
Найда озирнувся: до нього поспішав кульгавий жебрак, що при потребі вмів добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.
Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтіло від жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Він кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпінням:
— Ну, що? Знайшов? Побачив?
— Знайшов, побачив, — відповів жебрак. — І привіз...
— Привіз? Кого?
— Панну...
— Панну? Доньку обозного? — вигукнув здивований Найда.
— Авжеж, її!
— Де ж вона? Тут?
— Та ні! У Лебединському монастирі, веліла розшукати тебе й переказати, що пам'ятає тебе і жде.
— Пам'ятає і жде, — мимохіть прошепотів Найда. — Чого ж вона прибула туди... в такий час?.. Господи... адже все може трапитись!..
Радість і тривога охопили Найду від звістки, принесеної жебраком. «Дарина тут, так близько від нього, прибула, не побоялася — козачка, королева! Він її просив чимось допомогти монастиреві, а вона сама приїхала туди! Авжеж, сміливий, відважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й уніати, вона в жіночому монастирі! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гірші від смерті! — Найда замислився. — Що ж робити? Не можна залишити її там саму... Поїхати,

читати