Завантажити

налітали на вози й наражалися на списи, коси, загострені кілки... Шаблі не діставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко... Ті, що проскочили всередину. були розшматовані юрбою... Спробувавши крові, вона п'яніла від люті... Перше почуття страху минуло.
— Славно, хлопці! Так їм, псам! Так їх! — підбадьорював усіх Левандовський, перебігаючи поза возами. — Відомстіть їм, катам, за ваших жінок і дітей... усіх бийте, нікого не милуйте! Тільки губернатора дайте мені... Благаю, дайте мені живцем цього гаспида в руки!
Панський двір уже горів, охоплений з усіх боків полум'ям. Високо в небо шугали червоні язики, розсипаючи навколо іскри... На протилежному кінці села підіймалися, клубочучись, дві чорні хмари... Та ніхто не звертав на це уваги.
Шалена атака захлинулася... Дехто з поляків повернув коней назад.
— За мною тепер! На ляхів! — кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.
Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потік, що прорвав греблю, він ринувся із засідки й навально вдарив на розгублену команду; перші лави були одразу зім'яті, інші подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з ніг... За мить всі ляхи кинулися тікати.
Захоплені успіхом, розпалені помстою, в шаленому пориві переслідуючи кінний загін, піші селяни розсипалися по майдану безладною юрбою... Цієї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з півсотнею уланів через розібрану ограду по той бік церкви, він ударив з тилу на розпорошених повстанців. Сліпий жах охопив їх; замість того, щоб зімкнутися в щільні лави й дати відсіч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з ніг і падаючи під ударами шабель та списів чи гинучи під копитами коней... Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькі вулиці й застрягли там; Стемпковський навально насідав і рубав з фронту, а розбиті раніше улани, що кинулись було тікати, повернувши коней назад, напали з тилу... Селяни опинилися в жахливому становищі. Хоча Левандовський і кричав щосили: «Молодці, лицарі, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!» — та лише найближчі чули його заклики, а далі все тонуло в хаосі диких звуків.
Неминуча смерть вселила енергію в оточених: затиснуті з усіх боків, вони почали відчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькі вулиці хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян від атаки кінноти розгорнутим фронтом.
Стемпковський, зваживши на опір повстанців і неможливість успішно діяти кіннотою, дав пекельний наказ: «Заднім лавам спішитись! Гайда на левади, підпалюйте хліви! Ми їх живцем засмажимо!»
Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули дві стріхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед поляків пролунав тріумфуючий регіт... Та зненацька десь неподалік почулися несамовиті вигуки й тупіт...
Поляки спершу не звернули уваги на ці звуки; та ось задні лави обернулися й скам'яніли: на них вихором летіла ціла сотня добре озброєних гайдамаків на чолі з дияконом.
— Бий їх, катів! — пролунав страшний вигук.
— Смерть ляхам! — гаркнули гайдамаки і вдарили в спини уланів списами. Польських вояк загнали в тісний кут, де вони не могли захищатися... Зчинився страшенний гамір; у ньому було чути і стогін, і зойки, і прокляття, й іржання коней, і дикі вигуки людей, і регіт, і пекельне пронизливе завивання.
Селяни, побачивши підмогу, вмить розібрали тини й кинулися в городи, щоб відрізати ворогові відступ. Тепер ролі перемінилися: улани й драгуни зіскакували з коней і тікали на левади, сподіваючись там знайти порятунок, але їх скрізь наздоганяли й нещадно вбивали... Баби й молодиці, які не встигли сховатися в лісі й сиділи, позамикавшись у хатах, тепер повибігали з качалками й трощили голови усім, хто потрапляв їм під руку...
— Гей, пане дияконе! — кричав Левандовський, вже гарцюючи на коні. — Спасибі, що виручив!.. Дай мені десятків зо два орлів — біля левад є загін... треба вирізати, бо втече!
— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.
Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; він хотів довідатись, чи не сховався в церкві губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.
На цвинтарі в різних місцях лежали вже задубілі трупи; серед них були й дві жінки з дідом, розтоптані кіньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвіниці. «Може, вони там?» — майнула думка. Та ледве він наблизився до входу, як страшне видовище змусило його відсахнутися: біля стовпа стояв прив'язаний титар, замість рук у нього стирчали дві гострі, обвуглені кістки, почорнілі груди були теж пропалені, але обличчя вогонь не зачепив. Мертві очі страдника були звернені на хрест церкви.
— О, за цей труп проллється багато крові! — з гіркотою сказав Левандовський. — І недолюдки заслужили відплату!
Зазирнувши в дзвіницю, він нікого не побачив,

читати